“Що… Що ж мамі сказати?”: Назар Войтович – дитина, яка загинула на Майдані

Дуже було тяжко повірити, що його немає. Він весь час був зі мною. Хоча чому був? Він і залишається поруч”, – каже тато Назара Войтовича – Героя Небесної Сотні, який назавжди залишиться 17-річним. У День Гідності та Свободи. Пам’ятаємо

Ще в середу, 19 лютого 2014 року, студент Назар Войтович був на заняттях у Тернопільському коледжі. Уночі збирався передати речі для активістів у Києві, але останньої миті вирішив їхати особисто.

Це була його перша поїздка до Києва. І остання.

Увечері 19 лютого Назар зателефонував батькові, Юрію Петровичу, і сказав, що їде на Майдан. Той просив сина нікуди не ходити. Востаннє Юрій Петрович говорив із сином, коли хлопець був в автобусі. Той пообіцяв, що триматиметься біля сцени і все буде добре.

“Яка там сцена? Як приїхав уранці, так пішла бруківка в руки. Пішов одразу на передову”, – розповідає Юрій Петрович.

Наступного дня вони з дружиною телефонували Назару, але на дзвінок відповіла волонтерка. Сказала, що Назар загинув…

Хлопець пробув на Майдані близько трьох годин. Зранку 20 лютого в розпал кривавих подій на вулиці Інститутській його застрелив снайпер.

                                                                                           МРІЇ, ТАЛАНТИ І ПАМ’ЯТЬ:

1. Пан Юрій каже, у сина є чому повчитися. І йому самому – у тому числі. Про це відверто розповів у відео в рамках проєкту “Характери гідності” від Національного музею Революції Гідності:

Назар мріяв стати дизайнером. І попри несхвалення батька, таки пішов учитися за покликанням.

“Дуже любив малювати. Я категорично був проти, щоб він ішов вчитися на дизайнера, але він не послухався”, – розповідає батько Назара.

Усі роботи Назара мали український дух. Він любив зображати калину, тризуб чи козаків. За спогадами пана Юрія, однієї осені під час будівництва хати син власноруч виклав мозаїку у вигляді калини.

2. Назар колекціонував старовинні речі, знайдені під час походів, цікавився історією. Часто екзаменував батька на знання дат, і сам же розповідав про історичну подію, яка сталась того чи іншого дня. Остання книжка – “Холодний Яр” Юрія Горліса-­­Горського – так і лишилась із закладкою на 20-­й сторінці.

3. Ще перед шкільним випускним Назар і його однокласники посадили на пагорбі біля школи сосни. Насадження має форму тризуба. Після загибелі Назара тодішні випускники посадили в той контур тризуба ще 100 сосен. На честь Небесної Сотні.

Нині школа у селі Травневому на Тернопільщині, у якій навчався Назар Войтович, носить його ім’я.

СПОГАДИ ВОЛОНТЕРКИ ЮЛІЇ ВОТЧЕР:

Я чергувала на гарячій лінії в Михайлівському соборі, у Трапезній, у мене три телефони, мільйон дзвінків. ​Тут підходить хтось, кладе мені коробочку, а в ній ще три телефони. Каже: “Будете відповідати”. Потім принесли ще один. “Це мобілки хлопчиків, які загинули”, – ​каже чоловік.

“Господи, а чого я?”, – “Ви знайдете правильні слова, ви – ​старша”.

І дуже швидко один задзвонив. Я цей телефон узяла в руку і побігла на вулицю, бо там у штабі було багато людей, тісно, гамірно. Швидше на автоматі, ніж готова була щось сказати, натиснула кнопку і зразу ж чую: “Назаре! (мама сина шукає) Назаре, Назарику! Чого ти мовчиш?”.

У мене – ​спазм, я не можу говорити, а вона продовжує його гукати. Лише якийсь гортанний звук вирвався, і вона тут же: “Ви хто? Де ви поділи мого сина?”. Я жодного слова не промовила, а мама почала кричати, і телефон відімкнувся. Як стояла, так і сіла на землю: не встати, не піти.

А через якусь мить цей мобільний знову задзвонив. Друзі шукали Назара. Тут я вже сказала, що Назара немає, що його вбили. “Ні, не може бути, ми його тільки-но бачили. Може, він куртку загубив, може, телефон?”. І я злякалася, що ж та мама бідна подумає. Бо дійсно могло й таке бути.

Вони кажуть: “А ви де?” – “В Михайлівському” – “Ми зараз прийдемо”.

І прийшли три хлопчики, його друзі: “А де Назар?”.

Біля собору під деревом уже лежали вісімнадцятеро загиблих. Усі вкриті якимись ряднами. Ці хлопчики підходять і ніби гортають ці обличчя. Назара не знайшли. Сказати, що це була радість… Я не знаю, це було якесь таке спустошення: Боже, слава Богу.

Чоловік, що поряд стояв, каже: “Смерть змінює обличчя, дивіться за одягом”. І вони почали гортати знову. Один хлопчик каже, що Назарові нещодавно щитки на ноги нові дали. І вони впізнали ті щитки… Реакція одного з них мене просто вбила. Він упав, вужем крутиться й кричить: “Що я скажу твоїй мамі?!”

Аби його вивести із цього стану, взяла за плече. “Ви з одного села?” – запитую. “Так” – “Ти недалеко живеш?” – “Недалеко” – “Може, попроси свою маму, щоб вона підійшла туди?”.

А він як закричить: “Як, як я можу це мамі сказати? Не буду цього робити”.

Кажу: “Ти набери, я її попрошу”.

А він: “Ви що, зовсім не розумієте, я ж тут”.

Справді, не подумала тоді, що якщо Назара вбили, то він – у такій же небезпеці. Але, видно, хтось із них усе ж повідомив рідним, бо скоро мені подзвонив хрещений батько Назара і через кілька годин прийшов. А далі вже були невідомі для мене процеси…

Ця смерть врізалася в серце, увійшла в моє життя назавжди. У ту мить я була готова стріляти. Я того Назара не бачила живим ніколи. Це наймолодша дитина, яка загинула на Майдані.

А через деякий час зателефонував мені батько і попросив, щоб я віддала йому мобілку Назара. Той телефон жодної цінності не мав – ​побитий, заклеєний лейкопластиром. Він каже: “Це останнє, що тримала дитина в руках”.

Скільки поранених я бачила, і ніхто не сказав: “На чорта воно мені здалося? Чого я сюди прийшов?”. Ніхто.

Джерело: 5.ua
“Що… Що ж мамі сказати?”: Назар Войтович – дитина, яка загинула на Майдані
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть "Ctrl+Enter"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: