Кінець стрілецтва. Як Українська Галицька Армія стала Червоною

27 квітня 1920-го на Поділлі зійшлись в збройному протистоянні бійці двох армій, у назві кожної з яких згадувалась Україна.

Перша бригада Червоної Української Галицької Армії була затиснута в кліщі між польськими військами і загонами армії Української Народної Республіки. Так закінчувалась історія галицького стрілецтва.

Вимушений перехід УГА на бік денікінців в листопаді 1919-го не покращив становище галицького війська. Воно фактично залишалось небоєздатним і продовжувало потерпати від хвороб. Спроби використати галичан у боях проти більшовиків успіху не мали.

Станом на початок лютого 1920-го в УГА залишалось близько 5 тисяч боєздатних старшин і стрільців, зосереджених на межі Подільської та Херсонської губерній (в трикутнику Чечельник-Бершадь-Тираспіль; летунська сотня УГА перебувала в Одесі). Утричі більше вояків, які страждали від тифу та інших хвороб, перебували у шпиталях Вінниці та її околиць, вже захоплених Червоною армією. Білогвардійці відступали на усіх фронтах, і перед галицьким військом знову постало питання виживання…

Спроби Начальної команди УГА організувати перехід своїх частин в Румунію провалились. Про якусь активну оборону проти більшовиків не могло бути й мови. Єдиним виходом залишався союз з більшовиками. Ініціатива тут йшла знизу: ще раніше у Вінниці утворився революційний комітет (ревком) УГА, який почав переговори з командуванням радянської 12-ї армії. Вже 1 січня 1920 року представник ревкому отаман Никифор Гірняк разом із Андрієм Хвилею склав перший проект договору про союз УГА та Червоної армії. Успішності перемовин сприяла демонстративна прихильність як до української державності, так і до української мови та культури радянської влади наприкінці 1919 – на початку 1920-го.

Наприкінці січня 1920-го почався переворот у розташуванні боєздатних частин УГА. Кілька днів тривало двовладдя – поряд з Начальною командою свої накази видавав і ревком Начальної команди. У цьому гармидері призначений Денікіним в Одесі командувачем УГА Віктор Сокира-Яхонтов  6 лютого навіть оголосив владу Директорії УНР.

Зрештою, 10 лютого командувач УГА генерал Осип Микитка і його начальник штабу генерал Густав Ціріц були заарештовані (обох генералів згодом вивезли до Москви, а в липні 1920-го розстріляли).

Генерал Осип Микитка

Генерал Осип Микитка

Тимчасовим командувачем став полковник Амброзій Вітошинський, але фактичну владу захопив ревком Начальної команди, який очолив сотник Франц Кондрацький. Переговори з більшовиками, які вів цей орган, концентрувались довкола двох ключових питань: порятунку тисяч хворих вояків і збереження УГА як цілісного військового організму.

Франц Кондрацький

Франц Кондрацький

Радянське командування одразу ж погодилось надати хворим галичанам ліки й одяг (хоч далеко не у тій кількості, яка була потрібна). А от із другим питанням виникли складнощі. Більшовики не приховували свого негативного ставлення до УГА, вважаючи її “гніздом контрреволюції”. Однак одразу розформувати її вони визнали недоцільним. Переміг прагматизм: чому б не спробувати використати за призначенням кілька тисяч досвідчених і дисциплінованих бійців? Підсумком стала угода про злиття УГА з Червоною армією, укладена 12 лютого 1920 р.

Ще 7 лютого, в період двовладдя, ревком Начальної команди видав наказ про перейменування УГА на Червону Українську Галицьку Армію – ЧУГА. Відповідальним за реорганізацію ЦК КП(б)У призначив Володимира Затонського, який у той час був членом реввійськради 12-ї армії. Першим кроком стало запровадження носіння червоних стрічок на головних уборах.

19-21 лютого 1920 р. ЧУГА дебютувала в бою на боці більшовиків. У ці дні 3-й Галицький корпус генерала Антіна Кравса спільно з радянською 45-ю стрілецькою дивізією діяв проти білогвардійської групи генерала Бредова, яка намагалась пробитись до Могилева-Подільського. Однак цей епізод став останнім, коли Галицька Армія воювала у своїй старій структурі.

Генерал Антін Кравс

Генерал Антін Кравс

26 (за іншими даними, 27) лютого до Балти, де знаходилась Начальна команда ЧУГА, прибула делегація від радянської 12-ї армії, яка мала провести реорганізацію. Ревком ЧУГА розпустили, натомість в галицьких частинах розгорнули свою агітаційну роботу представники більшовиків. З’явились посади комісарів, яких призначали з галичан-комуністів. Саму Начальну команду реорганізували в Польовий штаб ЧУГА, який очолив Василь Порайко – галицький комуніст, цивільний без жодного військового досвіду (за винятком служби в 1914-1915 рр. в австро-угорській армії), але відданий більшовицькій справі. 1 березня був створений Ревтрибунал при Польовому штабі ЧУГА як орган “боротьби з контрреволюцією”.

Пропустить через 14

З огляду на порівняно незначну чисельність ЧУГА, утримувати корпусні структури управління не було сенсу. На початку березня 1920 р. три корпуси були реорганізовані в бригади. Зокрема, 2-й корпус став 1-ю бригадою Червоних Українських Січових Стрільців (ЧУСС). Її очолив підполковник Альфред Бізанц. 1-й корпус реорганізували в 2-гу бригаду ЧУГА (командир – сотник Юліан Головінський). 3-ю бригадою ЧУГА, створеною на базі частин 3-го корпусу, спочатку командував генерал Кравс, але 24 березня його замінив сотник Осип Станімир. Після реорганізації ЧУГА налічувала 1485 старшин і 16 688 стрільців, але бойовий стан був значно менший: 663 старшин, 3820 багнетів, 558 шабель, 66 гармат і 27 кулеметів.

Більшовицьке керівництво не надто покладалось на галичан. Не могло бути й мови, щоб зберегти ЧУГА як цілісний організм, а тим більше – довірити їй окрему ділянку фронту. Натомість галицькі бригади розподілили між радянськими дивізіями. Зокрема, 1-шу бригаду підпорядкували 44-й стрілецькій дивізії, 2-гу – 45-й, 3-тю – 41-й. Розпорядженням від 3 березня скасовувались старшинські звання та відзнаки, тризуб замінювався червоною зіркою, а гімном став “Інтернаціонал”. Затонський головну увагу в агітаційній роботі серед галицьких стрільців звертав на пропаганду “класових цінностей” і поборювання національних почуттів. За задумом більшовицьких емісарів, рядові стрільці мали скерувати “класову ненависть” на своїх старшин. Та попри всі старання, спровокувати стрільців не вдалось – за увесь час існування ЧУГА не було жодного випадку виступу проти власних старшин. Навпаки, політика денаціоналізації викликала спротив більшості галичан і сприяла поширенню протибільшовицьких настроїв.

Нехіть до більшовиків та їхньої політики визріла дуже скоро. Вже 6 квітня 1920-го проти більшовиків виступив 3-й кінний полк ЧУГА. Ця частина, реорганізована з 1-ї кінної бригади УГА, входила до складу 3-ї бригади. Очолював її отаман (по-сучасному – майор) Едмунд Шепарович. Він намагався підняти повстання цілої бригади. Однак її командування відмовилось, побоюючись неминучих репресій проти інших частин галичан, розкиданих в той час по величезній території Правобережної України. Кавалеристів підтримав лише запасний курінь сотника Івана Козака. Повсталі зайняли Тираспіль і вирушили на північ. Вони дістались до Умані, а згодом – до Дністра, де приєднались до армії УНР. Через деякий час до повстанського загону отамана Зеленого приєнався розміщений у Балті технічний (тобто, саперний) курінь поручника Корнила Кізюка. Решта ж галичан поки вичікувала…

Юліан Головінський (в однострої поручника австрійської армії)

Юліан Головінський (в однострої поручника австрійської армії)

Критичний момент настав в ніч на 24 квітня 1920-го, напередодні початку польсько-українського наступу на Правобережній Україні. В частинах ЧУГА, розташованих на лінії польсько-українського фронту, спалахнуло повстання. Його ініцатором став командир 2-ї бригади сотник Юліан Головінський. Намагаючись отримати підтримку усіх частин, він видавав накази від імені підпільного революційного комітету. Однак крім рідного з’єднання ці накази потрапили лише до 3-ї бригади. Щодо 1-ї бригади то, на думку історика Олександра Дєдика, досі лишається нез’ясованим: накази Головінського не потрапили до неї з об’єктивних причин, чи були приховані від стрільців командуванням бригади? Як би там не було, але у повстанні проти більшовиків 1-ша бригада ЧУСС участі не брала.

У ніч з 23 на 24 квітня 2-га і 3-тя бригади ЧУГА залишили своє розташування і почали пробиватись на з’єднання з армією УНР. Однак 27 квітня в районі Летичева та Ялтушкова ці бригади були оточені польськими військами. З кільця вдалось вирватись і приєднатись до війська УНР тільки кільком невеличким підрозділам. Решту ж бійців роззброїли та інтернували до польських таборів.

Інтерновані старшини 3-ї бригади ЧУГА у польському таборі полонених в м. Тухоля

Інтерновані старшини 3-ї бригади ЧУГА у польському таборі полонених в м. Тухоля

1-ша бригада ЧУСС проіснувала лише на кілька днів довше. 27 квітня під Махнівкою (нині – Козятинський район Вінницької області) вона була затиснута між двома вогнями – польськими військами і повстанцями генерала Омеляновича-Павленка. Остаточно 1-ша бригада була розгромлена 1 травня 1920-го. Разом з нею загинув і летунський підрозділ ЧУГА – 1-й Галицький авіазагін. 21 квітня, після переформування в Києві (на аеродромі Пост-Волинський) він прибув до Бердичева, 23-го передислокувався в Козятин. А за кілька днів до Києва вдалось втекти лише двом літакам з п’яти…

Таким чином, ЧУГА після двох з половиною місяців союзу з більшовиками припинила своє існування. Особливої користі від галичан радянське командування не мало – реорганізація й приведення бригад до боєздатного стану потребували часу. До того ж, давалися взнаки ідеологічні розбіжності. Оцінка більшовицьким керівництвом ЧУГА як не надто надійної структури підтвердилась на практиці. Більшість галичан не горіла бажанням воювати за ідеали “світової революції” і за першої ж нагоди спробувала перейти на бік противників більшовиків.

На жаль, справдились і побоювання галичан щодо репресій. Повстання 2-ї і 3-ї бригад на фронті стало вироком для тисяч старшин і стрільців, які перебували у більшовицькому запіллі – Києві, Вінниці, Жмеринці та інших містах. Нічого не знаючи про підготовку повстання, вони без жодного опору потрапили до рук сумнозвісної ЧК. Тільки в Одесі було заарештовано 640 бійців ЧУГА, які лікувались в місцевих шпиталях. Частину заарештованих старшин перевели до табору Кожухів в Підмосков’ї. Звідти в липні 1920 р. 217 осіб перевезли до Архангельска і там знищили. Ця трагедія мала відлуння і на Галичині – так, Юліану Головінському не подавали руки, вважаючи, що підняте ним повстання стало причиною загибелі старшин ЧУГА.

Так завершився шлях галицького війська – шлях, який почався з блискучого Листопадового чину 1918 р., тягнувся через поля звитяг і поразок, дороги відступу і тифозні шпиталі і, зрештою, завершився у польських та московських таборах. І хоч відстояти державність Українській Галицькій Армії не вдалось, вона стала невід’ємною частиною історії українського війська.

Кінець стрілецтва. Як Українська Галицька Армія стала Червоною
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть "Ctrl+Enter"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: