Першого квітня 1809 року народився Микола Гоголь, один з найвідоміших українських письменників.
Син не дуже заможного дідича й автора українських комедій Василя Гоголя-Яновського, з юних років мріяв про неймовірні звершення й світову славу.
Проте доля розпорядилася інакше. Народившись у часи, коли українська державність була втрачена, а земляки змушені були долучатися до розбудови чужої імперії, Гоголь не мав сприятливих умов для реалізації своїх амбіцій.
1809 рік ознаменувався сумним ювілеєм – століттям з дня катастрофічної поразки Гетьманщини у Полтавській битві. Ця подія наклала відбиток на життя багатьох українців, в тому числі й на долю Миколи Гоголя.
Українське дитинство Гоголя
Дитинство майбутнього класика української літератури Миколи Гоголя пройшло переважно в українському середовищі.
Його батько, Василь Гоголь, обіймав посаду директора театру в сусідніх Кибинцях, розташованих у маєтку нащадка козацької старшини й високого царського сановника Трощинського. На сцені театру ставили як твори російських авторів, так і українські п’єси, в тому числі й водевілі самого Гоголя-старшого.
До Кибинців з’їжджалося блискуче на той час товариство, і саме тут, за деякими даними, на літературний талант юного Миколи звернув увагу сусід, російський поет і борець за українську політичну автономію Василь Капніст.
Хоча син щиро цінував твори батька, для себе він зробив вибір на користь кар’єри в російській імперії та чужої мови.
Шлях до Петербурга
Впродовж усього ХVІІІ століття українські інтелектуали активно сприяли вестернізації москви й петербурга, прокладаючи шлях до Європи, про яку мріяв російський цар-реформатор.
На відміну від росії, Україні не потрібно було таке “рубання вікон”, адже вона завжди зберігала органічний зв’язок із західною культурою.
Вихідці з України обіймали високі посади в імперських центрах, значною мірою впливаючи на тогочасні політичні й, особливо, інтелектуальні віяння.
До північної столиці їхали не лише з кар’єрних міркувань, але й з ідейних. Існував міф, що два народи творять спільну культуру.
Відповідно завдяки значній інтелектуальній перевазі українців вони мали шанс утвердити на всьому імперському просторі власні цінності й ідеали.
Петербург видався Миколі Гоголю похмурим, холодним і дещо нереальним.
Проте чужість російської столиці частково нівелювалася гостинністю української громади. Як писав сам Гоголь, шукач щастя й слави, у листі до матері з провінції невдовзі після приїзду, лише “однокоритників” з Ніжинського ліцею він зустрів у петербурзі близько 25 осіб.
Українська тематика і російська проза
Дружня підтримка земляків сприяла не лише корисними знайомствами, але й кар’єрному зростанню Гоголя. До того ж, йому пощастило з літературною кон’юнктурою: у російському романтизмі того часу неймовірно модною стала українська тематика.
Звернувшись до дорогих спогадів про полишену батьківщину, Гоголь не прогадав. Успіх його “Вечорів на хуторі біля Диканьки” перевершив усі очікування.
На похмурому Невському проспекті геній з українського півдня розгорнув барвистий і веселий Сорочинський ярмарок. А невдовзі, після “Ревізора” й “Мертвих душ”, його вже називали зачинателем російської прози.
Парадоксально, але основоположником російської прози став виходець з іншої країни, людина, яка описувала не російський, а український досвід, реалії та цінності. Гоголь безбоязно поєднував елементи української та російської мов, тим самим порушуючи традиції, закладені, зокрема, Пушкіним.
Російські читачі не раз дорікали “малоросу” Гоголю, що він у своїх творах протиставляє прекрасну Україну потворній росії, висміює імперію, не шкодуючи сатиричних фарб.
Омріяна слава не принесла Миколі Гоголю щастя. Навпаки, вона спричинила болісне роздвоєння особистості та невиліковну травму. Почалася його ціложиттєва боротьба двох душ, про яку письменник сповідався у листах найближчим людям.
Гоголь нарікав, що не знає, яка в нього душа – українська чи російська, і прагнув поєднати їх у гармонійну цілісність.
Зміна мови для письменника завжди неймовірно складна. Проте випадок Миколи Гоголя особливий тим, що він змінив рідну українську мову не просто на іншу – він творив мовою тієї нації, тієї держави, яка поневолила й маргіналізувала його власну батьківщину.
І приділом великого полтавця стала ним самим діагностована хвороба – постійне протистояння “двох душ”, чи, по-сучасному, двох національних ідентичностей, яке зрештою й визначило трагічні обставини його життя.
Гоголь і Міцкевич: спільні шляхи та розбіжності
Шукаючи порятунку від задушливої атмосфери петербурга, Гоголь виношував плани втекти з “цієї Кацапії” та повернутися на рідну землю, в Україну. Він домагався професорської кафедри в Київському університеті.
Інтерес до козацького минулого посилювався не лише історичними подіями, але й особистими зв’язками. За деякими переказами, рід Гоголів походить від козацького полковника Остапа Гоголя. Ще більшою гордістю для письменника була родина бабусі, доньки бунчукового товариша (високе й шановане звання) Семена Лизогуба.
Відгомони родинної історії Гоголів-Яновських можна знайти й у знаменитій повісті “Тарас Бульба”.
Однак плани повернутися до Києва не здійснилися. Гоголь таки втік з ненависної російської столиці, але не в Україну. Довгі роки він прожив в Італії, емігрантом, який зовсім не тужив за обридлою північною вітчизною.
У Парижі Гоголь зблизився з польськими політемігрантами. Разом з Адамом Міцкевичем вони будували теорії про цивілізаційну відсталість росіян у порівнянні з європейськими сусідами, палко пропагуючи теорію “фінськості” московитів та їхньої цілковитої відірваності від європейської спільноти.
Міцкевич став лідером для великого кола поляків, змушених покинути батьківщину після поразки повстання 1830 року.
Всупереч твердженням багатьох російських дослідників, які стверджують, що на Заході Гоголь лише тужив за росією і не цікавився європейськими духовними й інтелектуальними віяннями, документи та листування свідчать про інше.
Гоголя єднала особлива дружба з польським письменником українського походження Богданом Залеським. Зберігся лист, написаний українською мовою (який, до речі, засвідчує прекрасне володіння Гоголем рідною мовою), де Гоголь називає Залеського “дуже, дуже близьким земляком”.
Італія для письменника мала багато спільного з рідною Україною. Саме в польському емігрантському середовищі Гоголь перейнявся антиімперськими ідеями та духом слов’янського антиросійського месіанізму.
Проте, повернувшись до петербурга, він знову захопився ідеєю творення єдиної народності й культури. Це призводило до звинувачень то в недостатній любові до “святої Русі”, то в зраді рідного краю. Двом душам Гоголя так і не вдалося мирно співіснувати.
Шевченко і Гоголь: два шляхи, дві долі
Тим часом поява в літературі земляка Гоголя, молодшого на кілька років, зруйнувала будь-які ілюзії щодо українсько-російської єдності та дружби.
Незважаючи на повагу до Гоголя, Шевченко вибрав власний, відмінний від нього, творчий шлях.
Теми, що для Гоголя вже відійшли в минуле, для Шевченка були актуальними й гострими проблемами сьогодення.
Гоголь вважав, що в поезії Шевченка забагато “дьогтю”, а вибір української мови прирікає його на провінційність і забуття. Він все ще вірив, що славу дарує лише петербург, хоч йому там і не щастило.
Суперечки щодо Гоголя тривали понад століття. Його дорікали як зрадника, так і підносили як літописця українського життя.
Зрештою, сьогодні полтавські Кибинці можуть пишатися (не гірше за багато великих міст!), адже з ними пов’язані долі принаймні двох українських класиків – Миколи Гоголя й Михайля Семенка.
А гоголівські фантасмагорії й досі лякають довірливих читачів.
Хоч ми вже й не віримо, що місяць можна украсти, та під Різдво все ж таки очікуємо на дивовижні пригоди.
