Павло Тичина – це яскрава зірка української літератури, чиє ім’я нерозривно пов’язане з епохою боротьби за незалежність України. Його багатогранний талант виявився не лише в поезії, а й у перекладах. Володіючи знаннями п’ятнадцяти мов, він збагатив українську культуру перекладами творів класиків світової літератури. Молоді роки Тичини ознаменувалися сміливими експериментами в поезії, де він шукав нові форми та виражальні засоби.
Незважаючи на те, що радянська система мала згубний вплив на багатьох митців, Тичина зумів зберегти свою інтелектуальну та духовну силу. Його творчість охоплювала широкий спектр жанрів: від поезії та прози до публіцистики та літературознавства. Глибокі знання в галузі мистецтва, музики та живопису робили його одним із найерудованіших письменників свого часу.
Читайте також: до сліз: 32 вірші Лесі Українки, які повинен знати кожен українець!
Життя Тичини було сповнене як світлих, так і темних моментів. Він пережив розчарування та зради, але також знайшов щиру дружбу та кохання. Його здатність відчувати і любити зробила його людиною, яка піднялася над бездушністю тоталітарної системи, до якої його несправедливо відносили.
Топ -10 віршів Павла Тичини
***
Дощ
А на воді в чиїйсь руці
Гадюки пнуться… Сон. До дна.
Війнув, дихнув, сипнув пшона —-
І заскакали горобці!..
— Тікай! — шепнуло в береги.
— Лягай…— хитнуло смолки.
Спустила хмарка на луги
Мережані подолки.
***
Гаї шумлять…
Гаї шумлять —
Я слухаю.
Хмарки біжать —
Милуюся.
Милуюся -дивуюся,
Чого душі моїй
так весело.
Гей, дзвін гуде —
І здалеку
Думки пряде —
Над нивами.
Над нивами-приливами,
Купаючи мене,
мов ластівку.
Я йду, іду —
Зворушений.
Когось все жду —
Співаючи.
Співаючи – кохаючи
Під тихий шепіт трав
голублячий.
Щось мріє гай —
Над річкою.
Ген неба край —
Як золото.
Мов золото — поколото,
Горить-тремтить ріка,
як музика.
***
Світає…
Світає…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Мов свічі погаслі в клубках фіміаму,
В туман загорнувшись, далекі тополі
В душі вигравають мінорную гаму.
Вже дніє поволі…
Так тихо, так любо, так ніжно у полі.
Світає…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Лиш птах десь озвався спросоння ліниво,
Та пень обгорілий, мов піп на могилі,
“Безсмертний, помилуй!” — кричить мовчазливо.
Видніє щохвилі…
Все спить ще: і небо, і зорі безсилі.
Світає…
Проміннями схід ранить ніч, мов мечами.
Хмарки золоті поспішають на битву
Безмовні тумани тремтять над полями,
І з ними стаю я на ранню молитву:
О зглянься над нами!
За що нас Ти раниш у серце мечами?
***
Цвіт в моєму серці
Цвіт в моєму серці.
Ясний цвіт-первоцвіт.
Ти той цвіт, мій друже,
Срібляний первоцвіт.
Ах, ізнов кохана,
Де згучала рана —
Квітне цвіт-первоцвіт!
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
Десь краї казкові,
Золоті верхів’я…
Тільки шлях тернистий
Та на ті верхів’я
Ходять-світять зорі,
Плинуть хвилі в морі —
В ритмах на верхів’ях!
Світ в моєму серці
Мрій танок, світанок
Ти той світ, мій друже,
Зоряний світанок.
Я в твої очиці,
Зорі, зорениці —
Славлю як світанок!
***
О, панно Інно…
О панно Інно, панно Інно!
Я — сам. Вікно. Сніги…
Сестру я Вашу так любив —
Дитинно, злотоцінно.
Любив? — Давно. Цвіли луги…
О люба Інно, ніжна Iнно,
Любові усміх квітне раз — ще й тлінно.
Сніги, сніги, сніги…
Я Ваші очі пам’ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
А хтось кричить: ти рідну стрів!
І раптом — небо… шепіт гаю…
О ні, то очі Ваші.— Я ридаю.
Сестра чи Ви? — Любив…
***
Туман
Над болотом пряде молоком.
Чорний ворон замисливсь.
Сизий ворон задумавсь.
Очі виклював. Бог зна кому.
А від сходу мечами йде гнів!..
Чорний ворон враз кинувсь.
Сизий ворон схопився.
Очі виклював. Бог зна кому.
***
Одчиняйте двері…
Одчиняйте двері —
Наречена йде!
Одчиняйте двері —
Голуба блакить!
Очі, серце і хорали
Стали,
Ждуть…
Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами
Тьмами
Дощ..
***
Там тополі у полі…
Там тополі у полі на волі
(Хтось на заході жертву приніс)
З буйним вітром, свавольним і диким,
Струнко рвуться кудись в далечинь…
Йду в просторі я, чулий, тривожний
(Гасне день, облітає, мов мак).
В моїм серці і бурі, і грози,
Й рокотання — ридання бандур…
Хилить вітер жита понад шляхом
(Ой там хмара похмура з півдня)
І так смутно, так сумно співає —
Тільки перепел б’є десь у дзвін…
Моя пісне, вогниста, шалена
(Креше небо і котить свій гнів)
Ах, розбийся на світлі акорди,
Розридайсь — і затихни, як грім…
***
Не дивися так привітно
Не дивися так привітно,
Яблуневоцвітно.
Стигнуть зорі, як пшениця:
Буду я журиться.
Не милуй мене шовкове,
Ясно-соколово.
На схід сонця квітнуть рожі:
Будуть дні погожі.
На схід сонця грають грози —
Будуть знову сльози!
Встали мати, встали й татко:
Де ластовенятко?
А я тут, в саду, на лавці,
Де квітки-ласкавці…
Що скажу їм? — Все помітно:
Яблуневоцвітно.
***
Ой, не крийся, природо…
Ой, не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі.
У туманах ти сниш… А чого так сичі
Розридалися в лузі.
Твої коси від смутку, від суму
Вкрила прозолоть, ой ще й кривава.
Певно й серце твоє взолотила печаль,
Що така ти ласкава.
А була ж ти — як буря із громом!
А була ж ти — як ніч на Купала…
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала…
Ой там зірка десь впала, як згадка.
Засміялося серце у тузі!
Плачуть знову сичі… О ридай же, молись:
Ходить осінь у лузі.
