Микола Хвильовий, відомий український письменник, мав непросте дитинство та юність. Він двічі був виключений з гімназій через “шалений” характер та зухвале ставлення до начальства. До того ж, на його поведінку впливали зв’язки з соціалістами-революціонерами (есерами).
Батько Хвильового, збіднілий дворянин, через революційну діяльність змушений був залишити навчання в університеті та піти вчителювати на село. Його описують як “народного учителя, народника, мрійника та безалаберну людину”. Через складні стосунки з чоловіком, що супроводжувалися його зловживанням алкоголем, мати Хвильового змушена була розірвати шлюб та переїхати до сестри разом з дітьми.
Саме подружжя Смаковських, тітка й дядько, у яких вони оселилися, а також бездітні родичі матері, Савичі, мали найбільший вплив на освіту та формування світогляду Миколи.
Згадуючи про дитинство Миколи, його кузина Лариса Смаковська розповідає, що він любив декламувати їй напам’ять вірші Шевченка та інших українських поетів.
Мандри та чорна робота
Після виключення з гімназії Микола Хвильовий деякий час жив у родичів, а потім вирушив у мандри. Це сталося, коли в його житті знову з’явився батько. Саме під його впливом хлопець захопився творами Горького та його ідеєю “бродячої Русі”, як пізніше згадував сам письменник. Батько також спонукав Миколу вивчати російську класичну літературу, знайомитися з європейськими авторами та зацікавитися революційними ідеями.
Під час своїх мандрів Хвильовий ніде надовго не затримувався. Він працював чорноробочим котельного цеху Дружківського заводу, вантажником у Таганрозькому порту, на цегельному заводі біля донської станиці Іловайської та вантажником коксу в Горлівці.
Так тривало його життя до початку Першої світової війни, коли призовного віку майбутнього письменника застала загальна мобілізація.
Участь Миколи Хвильового у Першій світовій війні
1915 року, на початку Першої світової, Микола Хвильовий, за його власними словами, добровольцем пішов на фронт у складі маршової роти. Службу проходив рядовим у 325-му Царевському полку. З цим полком він пройшов бойовий шлях через волинські болота, Галичину, Карпати, Польщу, Буковину, аж до Румунії.
Сам Хвильовий згадував про ці три роки війни як про “3 роки походів, голодовки, справжнього жаху, який описати я ніяк не ризикну, три роки Голгофи в квадраті”.
Лютнева революція 1917 року застала його саме в Румунії.
Після Жовтневого перевороту та розпаду Російської імперії Хвильовий повернувся додому, на Слобожанщину, де активно брав участь у встановленні радянської влади. Він воював проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. Згодом вступив до лав КП(б)У, а потім служив на Кавказі у складі політвідділу кінного корпусу.
Цей період життя Миколи Хвильового був багатий на трагічні події. Він пережив загибель брата, комуніста-більшовика Олександра Фітільова. Його найближчий помічник розчарувався в новій владі й перейшов на бік противників. В одному з боїв загинув весь полк Хвильового. А його самого протягом війни кілька разів заарештовували й засуджували до розстрілу. Лише випадковість рятувала йому життя.
Вперше це сталося під час раптової перестрілки, з якої Хвильовому вдалося втекти (інші арештанти були розстріляні). Вдруге його від смерті врятувала “молоденька, чорноока комуністка”, – так сам Микола Хвильовий описував ці події.
Цією дівчиною виявилася Юлія Уманцева, яку він через багато років зустріне в Харкові й згодом одружиться.
Життя Миколи Хвильового: переломний момент у Харкові
Переїзд Миколи Хвильового з Кавказу до Харкова у 1920 році став поворотним моментом у його житті та творчості. Саме в цей час він дебютував у літературі, опублікувавши вірш “Я тепер покохав го́род…” у журналі “Знання” під псевдонімом “Стефан Кароль”.
Цей переїзд знаменував собою не лише зміну місця проживання, але й кардинальну зміну життєвого шляху. Хвильовий свідомо відійшов від свого “фітільовського періоду”, підкресливши цю трансформацію зміною псевдонімів. Згодом він зупинився на псевдонімі “Хвильовий”, який став відомим на весь літературний світ.
Цікаві спостереження щодо цього періоду життя Хвильового зробив його сучасник Григорій Костюк. Він зазначав, що Хвильовий уникав згадок про своє військове минуле. На відміну від інших письменників того часу, які відкрито розповідали про свій досвід, Хвильовий ніколи не говорив про свою роль організатора повстанського загону, збройний виступ проти військ УНР, роботу в ЧК чи комісарську посаду в дивізії.
Хоча такі факти могли б підвищити його статус в очах радянської влади, Хвильовий свідомо замовчував їх. Ця таємничість лише підкреслює складність та суперечливість його особистості, роблячи його постать ще більш загадковою та інтригуючою.
Романтик, авангардист і націонал-комуніст – Микола Хвильовий
Микола Хвильовий відомий не лише як талановитий письменник, але й як один з ідеологів українського націонал-комунізму. Цей рух виник у 1920-х роках як реакція на великодержавницьку політику більшовиків. Хвильовий шукав шляхи самостійного розвитку української літератури, прагнучи відокремити її від російського впливу. Його прагнення збігалися з політикою українізації, яку проголосила радянська влада у 1923 році.
Хвильовий відіграв важливу роль у створенні та діяльності літературних об’єднань того часу. Він був одним з засновників Всеукраїнської Федерації Пролетарських Письменників і Митців, “Гарту”, студії “Урбіно” та, зрештою, ВАПЛІТЕ.
Сучасники Хвильового високо оцінювали його особистість та творчість.
Хвильовий був складною та суперечливою особистістю. Він поєднував у собі романтизм, авангардизм та щире прагнення до національного відродження України. Його внесок у розвиток української літератури важко переоцінити.
Микола Хвильовий та його “Дайош Європу!”
Микола Хвильовий не лише заперечував орієнтацію на Москву, але й чітко вказував на шлях розвитку України – до Європи.
Хвильовий у своїх творах “Камо грядеши?”, “Думки проти течії”, “Апологети писаризму” чітко прокладав шлях України до Європи, закликаючи скинути з себе психологічні кайдани Москви.
Відоме гасло Хвильового “Дайош Європу!” було не лише літературним маніфестом. У 1927-28 роках письменник чотири місяці лікувався в Берліні та Відні, де на власні очі побачив Європу.
Письменниця Оксана Забужко визнає лідерську роль Миколи Хвильового в українському національному русі того часу, коли Україна, хоч і була частиною СРСР, прагнула до самовизначення. За її твердженням, Хвильовий, окрім емоційної підтримки, запропонував чітку й ґрунтовну концепцію культурної політики, що відповідала європейському вектору розвитку й потребам українського народу.
Письменник Сергій Жадан вважає, що гасла Хвильового, яким майже сто років, виявилися дуже актуальними для сучасної України.
Жадан зазначає, що історія дивовижним чином повторилася, адже ключові теми наших літературних (і не лише) дискусій протягом останнього століття лишаються актуальними й досі.
Українці, як і раніше, прагнуть відірватися від колишньої метрополії, вбачаючи єдину альтернативу в орієнтації на Європу.
Репресії проти Миколи Хвильового
Після висловлювань і гасел 1926 року, які закликали до орієнтації на Європу, Йосип Сталін розпочав кампанію проти “хвильовізму”. Твори Миколи Хвильового конфісковували, його самого не друкували, а декілька літературних журналів, з якими він співпрацював, закрили.
Жорстка реакція Кремля на палкі заклики Хвильового була зумовлена прагненням Москви контролювати всі сфери життя в Україні, включаючи й культурну. 15 травня 1927 року Політбюро ЦК КП(б)У постановило припинити літературну дискусію, ініційовану Хвильовим та іншими лідерами українського націонал-комуністичного руху. Згодом ці діячі були репресовані.
Приблизно в цей же час, можливо, підсвідомо реагуючи на початок гонінь, Хвильовий риторично запитує: “Невже я зайвий чоловік тому, що люблю безумно Україну?”.
Смерть Миколи Хвильового
Зупинка українізації та жахливий Голодомор 1933 року, свідком якого він став під час подорожі Полтавщиною з Аркадієм Любченком, стали для Миколи Хвильового важкими ударами. Ця подорож морально й фізично виснажила його.
13 травня 1933 року, в атмосфері жорсткого цькування та передчуваючи наближення тотального терору, Хвильовий покінчив життя самогубством у будинку письменників “Слово” в Харкові. Це сталося на знак протесту проти арешту його друга, письменника Михайла Ялового, та початку масових репресій проти української творчої інтелігенції.
Смерть Хвильового стала символом краху ідеології українського націонал-комунізму й кінця українського національного відродження 1920–1930-х років.
Твори та ім’я письменника залишалися під забороною до кінця існування тоталітарного радянського режиму в Україні. Навіть могилу Хвильового зрівняли із землею, а на її місці створили “парк культури й відпочинку”.
“Він вважав себе романтиком. Проте його романтизм увійшов у конфлікт з неромантичним часом”, – писав Юрій Шаповал.
Сьогодні в Україні Миколу Хвильового пам’ятають, читають і перевидають його твори.
