Микола Холодний про Василя Стуса і його “друзів”

У 60-х роках на вечорі пам’яті Василя Симоненка в Спілці письменників України затискуваний тоді літературний критик Іван Дзюба сказав, що, на жаль, після смерті у Василя з’явилось стільки друзів, скільки їх у нього не було за все життя. Причому за ідейних поетових спільників іноді видають себе ті, хто не тільки не мав, але й не хотів мати з ним нічого спільного, обходив його і таких, як він, десятою дорогою, не друкував його творів у журналах, вірнопіддане показуючи пальцем угору. В аналогічній ситуації опинився сьогодні Василь Стус.

Картинки по запросу василь стус і микола холодний

Спогади Миколи Холодного

Микола Холодний

У безмежній любові до нього нині розписуються безліч активних творців застою, жертвою якого він став. Деякі премійовані співці (це про них він писав: «посоловів од співу сад») повилазили із кущів і так патріотично оплакують Стусове ім’я («пустіть мене — прозаїки, поети, патріоти», немов передчуваючи це, звертався він), що можна подумати — Василь помер на їхніх руках.

У вірші «Останній лист Довженка» Стус, мабуть, невипадково воскресив у нашій пам’яті історію з листом — заявою Довженка до Спілки письменників України з проханням «допомогти побачити Дніпро». Довженко клопотав українських колег про надання йому хоча б маленької кімнати у Києві. Але не для того пристосуванці свого часу вижили його із Києва, щоб до нього повертати. Доморощені класики боялись, що Довженко затінить їх своїм талантом. Цим лякав пристосуванців і Василь Стус. Декого ще й досі не влаштовує, що не всіх носіїв нестандартного мислення було відкомандировано до «білих ведмедів». Отоді б уже точно сьогоднішні хулителі Віталія Коротича, що «втік» з України від рутини та провінціалізму, не мали б у республіці конкурентів.

У листі до Миколи Холодного 2 серпня цього року В. Коротич резонно зауважив: «Ви чудово знаєте рівні самозакоханості багатьох наших «майстрів слова» і те, що їм необхідно повсякденно принижувати те слово, аби утримувати його на своїм рівні. Але чомусь та публіка дуже не любить слухати про свою роль у знищенні інтересу українських читачів до української літератури. Як Сталіну, їм всюди потрібні «вороги зовнішні».

Кожен, хто зараз зображує з себе Стусового однодумця, мав би у дні гласності й перебудови власні тиради про застій і його осуд проілюструвати конкретними застійницькими творами, а заодно відмовитися й від нагород за ілюзорні творчі досягнення. Або ж в унісон Ніні Андрєєвій заявити, що були, звичайно, недоліки, але ж було й достроково побудовано Чорнобильську АЕС.

Спілка письменників України порушила питання про реабілітацію Василя Стуса. Думаю, що буде опубліковане й Стусове дослідження про трагедію Павла Тичини «Шлях до Голфору», листи до Спілки письменників України, інші його «наклепницькі» і «націоналістичні» твори. Принаймні, лист «антирадянщика і відщепенця» Солженіцина до Спілки письменників СРСР опублікував недавно… «Вечірній Київ». Стусів же лист ой, як невигідно оприлюднювати, бо ж у ньому ще двадцять років тому Стус писав про невидання на Україні Валентина Мороза («Репортаж із заповідника імені Берії»), Михайла Осадчого («Більмо»), Євгена Сверстюка («Іван Котляревський сміється»), автора цих рядків, а якщо лаконічніше, задушеного покоління шістдесятників. Гадаєте, за роки перебудови у літературній долі перелічених авторів відбулися кардинальні зміни на краще? Веду до того, що «наклепницька» публіцистика і поезія Василя Стуса досі не втратили актуальності.

У величезній статті «Роди нам, земле, юних серцем!» («Літературна Україна». 20. 12. 1963 р.). Станіслав Тельнюк акцентував, що «глибоконаціональна течія, притаманна поезіям В. Стуса, виявляється не лише в мові, не лише в ремінісценціях з дум та поезій Шевченка, а в прагненні по-новаторському осмислити поняття, що стали традиційними».

«У віршах. — продовжує далі С. Тельнюк, — можна прочитати: «син України». Стус прагне обновити це поняття, підсилити значення слова «син». Для цього він знаходить несподіваний антонім — слово «раб», яке в даному контексті звучить цілком доречно:

Та виростають з личаків.

Із шаровар, з курної хати…

Раби зростають до синів

Своєї України-матері…

Здавалося б, — констатує С. Тельнюк, — вірш про минуле, про Шевченка. Але поет не переповідає відомих епізодів з життя Кобзаря, а знаходить основне в творчості великого співця і перекидає місток з минулого в сучасність нашої планети».

Як бачимо, на формування світогляду Василя Стуса мав вплив Тарас. Але у 1972 році, коли прокотилася чергова хвиля арештів серед української творчої інтелігенції, не можна вже було притягти до кримінальної відповідальності «екстреміста», що закликав «громадою обух сталить». Тому на процесі над Стусом було вирішено, що на нього впливав Микола Холодний… Причиною для цієї версії послужило те, що в рецензії на його, тепер уже опубліковані в Україні, «наклепницькі» вірші «Дядько має заводи й фабрики» і «Собаки» один ретельний науковець із Інституту літератури АН УРСР фантасмагорично твердив, буцімто їх автор підбурює до …збройного повстання. Всі тоді побачили, що «рецензент» явно перестарався.

Запам’ятався Миколі Холодному з 60-х років Стусів вірш «У Мар’їнці стоять кукурудзи». У ньому звучали симоненківські мотиви. А якщо оперувати силогізмами науковця, то цей твір також мав у собі контрреволюційні елементи, як і Симоненкова «Ода кукурудзяному качанові».

Із надзвичайним захопленням Василь перекладав Рільке. Переклади мусив публікувати під дружининим прізвищем Петрик. Коли 1972 року в камері під перекладами з якогось європейського автора Микола Холодний помітив підкреслене нігтем прізвище «Петрик», сумніву не було: Василь теж тут…

А ще пригадується з того періоду його вірш, присвячений літературному критику Івану Світличному, авторові опублікованого в журналі «Дніпро» фейлетону «Гармонія і алгебра». Цього вірша Стус прочитав на літературному вечорі десь на початку 1966 року в Київському Інституті зв’язку (точної назви вже не пригадую) біля Будинку технічної інформації, що на бульварі Шевченка, на розі Володимирської вулиці. Читав тоді свої вірші і Холодний. Вечір вів Іван Дзюба. Стусів вірш викликав бурю оплесків, бо ліричний герой твору саме перебував за ґратами, а невдовзі під тиском громадськості був випущений «за недостатністю доказів».

За цей вечір поплатилася роботою його організатор – журналістка Рита Довгань. Її чоловік, відомий у СРСР художник, автор герба Києва, Борис Довгань виліпив тоді скульптурні портрети Стуса та Холодного, за що теж мав чималі неприємності. Про це 21 серпня 1988 року розповідала газета «Культура і життя». Газета відзначила, що «художник звертався до складних, суперечливих, але яскравих особистостей, чия творчість не сприймалася однозначно».

Цікаво було б також розшукати в Києві науковця із Інституту нафтохімії АН УРСР Леоніда Селезненка (ще десь у 70-х роках він мешкав в академмістечку). Влітку 1968 року в київській обласній лікарні Микола Холодний переніс важку операцію, і його відвідали Селезненко та Стус. Він теж спорадично лежав з виразкою шлунку в лікарні поблизу річкового вокзалу, і коли звідти телефонував , то силкувався жартувати, називаючи лікарню «будинком творчості».

І ось, стоячи забинтований у лікарняному сквері, Холодний читав другові присвяченого йому вірша.

Нові вершини крупним планом

Після Коротича берем.

Ти був поето-кочегаром.

а я — поето-свинарем.

Я втратив слух, і щастя то,

коли не чуєш, як тобою

тут не цікавиться ніхто,

немов присипаним в забою.

А тільки хай тобі до вусів

сира пригорнеться земля —

і завтра буде в тебе друзів,

як в Симоменка Василя.

Стус уважно слухав, а Селезненко знімав кінокамерою.

Під час арештів у 1964 році Василь пішов до кінотеатру «Україна» на прем’єру фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Там він попросив на хвилину піднятися тих, хто не схвалює розпочатих гонів на інтелігенцію. Усі, як згадує нині Іван Драч, встали, а Стус… сів. Сів на довгі роки, щоб повернутися на українську землю у цинковій домовині.

Похожее изображение

Найдоцільніше, на думку Миколи Холодного, було б перезахоронити поета в рідній Рахнівці на Гайсинщині, бо кому він живий у Києві не був потрібен, не треба він тому там і мертвим.

За епізод у кінотеатрі Василя одразу ж вигнали з аспірантури в Інституті літератури, і він працював то землекопом у метро, то кочегаром на цегельні. Коли у 1967 році на клопотання тодішнього секретаря парткому Спілки письменників, депутата у Верховній Раді УРСР Василя Козаченка Холодного поновили в університеті і він обрав для дипломної роботи тему «Збірка Івана Франка «Зів’яле листя», Стус допоміг другові аспірантським художнім аналізом даної збірки.

У 1969 році Андрій Малишко дав  Миколі Холодному грошей на житло, на які вони зі Стусом сторгували в селі Микуличах під Києвом за тисячу карбованців «шевченківську хатину». У ній Холодний написав кандидатську дисертацію «Народ крізь призму його мови».

Перед цим, не маючи житла, Микола Холодний зі своєю молодою дружиною Марією, вчителькою з Вінниччини, перебивався в Києві у курені у садку Оксани Мешко, сімдесятирічної авторки знаменитого твору «Між життям і смертю», репресованої при Сталіні. Повернувшись одного разу пізно ввечері до куреня, подружжя застало у ньому Стуса.

Вам тут удвох буде тепліше, — сказав Василь. — а мені з моєю виразкою ліпше піти до хати, — І пішов до хати. Він мав квартиру на Святошино. Але відколи його звільнили з аспірантури, стосунки з сім’єю стали натягнуті. У ті роки до «перевиховання» інакодумців практикувалося залучення і їхніх дружин. Якщо ж в інакодумці потрапляли дружини, то — чоловіків.

Стус був принциповою людиною. Якось у коридорі видавництва «Молодь» у купі звалених для відправки в макулатуру журнальних підшивок поети натрапили в «Дніпрі» за березень-квітень 1953 року на вірш керівника літстудії, на яку вони прийшли. За змістом вірш був майже ідентичний виступу Берії на поховання «батька всіх трудящих». Стус плюнув і більше на студії його не бачили.

Серед літературних критиків йому б не було рівних. А ще ж він писав і прозу. Тісно було Василеві, членові Пен-клубу, серед довколишньої публіки. Ось чому з таким болем він говорив:

Чом я не випростаюсь? Чом

свої не випростаю плечі?..

Ті, що після хрущовської «відлиги» оточили поетів-шестидесятників повсякденною «турботою», з мовчазної згоди цілої армії уболівальників за старі глеки допомогли Василеві і «прозріти» і покаятися, і остаточно випростатись.

Похожее изображение

Джерело: http://1576.ua
Микола Холодний про Василя Стуса і його “друзів”
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть "Ctrl+Enter"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: