Володимир Винниченко: внутрішній конфлікт та пропозиція від Леніна

199

Рівно сто років тому, на початку 1917, протести, що стрімко наростали, приводять до національної революції і постання української держави.

Очільниками її стали – коли використати сучасні терміни – авторитетні інтелектуали.

Михайла Грушевського знали як історика та письменника, Симон Петлюра був публіцистом і редактором. Володимир Винниченко спершу здобув славу прозаїка й драматурга.

У 1910-ті роки Винниченкові романи “Чесність з собою” та “Записки Кирпатого Мефістофеля” зачитували до дірок. Письменник шукав нової моралі, моделей нової сім’ї. Саме за увагу до стосунків між статями йому повсякчас докоряла критика.

У белетристиці, в п’єсах він раз у раз звертався до отієї повище згаданої “чесності з собою”: так він називає нову мораль, вважаючи, що людина може робити все, що хоче, не зважати на думку загалу, коли її не мучать докори сумління.

Уся ця антибуржуазна риторика не в останню чергу пов’язана з політичними симпатіями. Як і чимало його ровесників, Винниченко – марксист і соціал-демократ.

Паралельно з письменницькою розгорталася ще одна життєва історія, діяльність так званого “професійного революціонера”. За приналежність до нелегальних акцій Винниченка вигнали з Київського університету, не раз ув’язнювали.

Його сюжети про таких-от “із фаху свого тираноборців” здебільшого зовсім не героїчні; виглядає, ризикованими справами незрідка захоплювалися, аби позбутися особистих гризот, притлумити хворобливі комплекси.

З початком революції проблема примирення ідей соціального та національного визволення обернулася для Володимира Винниченка болючим внутрішнім конфліктом.

Він стає членом Центральної ради, очолює Генеральний секретаріат, пише чимало найважливіших політичних документів. А в щоденнику, який скрупульозно вів упродовж десятиліть, – нарікає на фатальну незбіжність своїх соціалістичних ідей із реальністю.

Марксистська ідеологія не надто допомагала, коли йшлося про згуртування сил навколо Центральної ради, про зміцнення держави. Найважливішою проблемою було не звільнення пролетаріату, а все ж задоволення вимог селянства – розподіл землі.

Одна з найвідоміших Винниченкових п’єс називається “Між двох сил”. От власне, що між двох сил – між державницькими й соціал-демократичними цінностями – вибір давався Винниченкові неймовірно складно.

Так само складно виявилося примирити урядництво й творчість: він пише уривками, навіть у перервах між офіційними зустрічами й переговорами. І врешті, зрікається політики, обираючи еміграцію.

Опинившись на Заході, за кілька місяців завершує мемуарне “Відродження нації”, даючи інтерпретацію щойно пережитого історичного зрушення.

Хоча вибір між ідеєю соціальною та національною йому, соціал-демократові за партійною приналежністю, зробити було складно, він усе ж на власному досвіді прийшов до знаменитого твердження, що російська демократія закінчується на українському питанні.

Пропозиція від Леніна

У Німеччині Винниченко хотів зосередитися на літературній роботі, та його чекав іще один неймовірний поворот політичної кар’єри.

Переможна “робітничо-селянська” влада таврувала УНР та її керманичів найстрашнішими гріхами. І раптом недавній головаУНР-івського Генерального секретаріату й Директорії, ворог “робітників та селян” отримує від самого Леніна пропозицію очолити харківський радянський уряд.

Річ у тім, що проголошення України радянською аж ніяк не означало реальної влади. Повстанський рух придушити не вдавалося, уряд Християна Раковського ніякого авторитету не мав, тож поява одного з лідерів УНР мала би посилити симпатії населення.

Український політик висунув чіткі умови: найперше ішлося про реальну державну самостійність та незалежну армію.

Переговори тривали складно, врешті у травні 1920 року Винниченко з дружиною під чужими іменами (паспорти забезпечила чеська влада) прибувають до Москви.

Лише для того, аби переконатися, що, як зафіксовано в щоденнику, іти з більшовиками – це душити власними руками і свою націю, і себе самого.

Вважаючи, що він нічого не зможе зробити для України в маріонетковому уряді, Винниченко назавжди покидає батьківщину.

Але застановляється над тим, чому ж російська національна ідея не підпорядковується ідеї соціальної рівності.

Враження від побаченого письменник невдовзі використає в одному з кращих своїх романів – антиутопії “Сонячна машина”.

З допомогою технічного винаходу – зі звичайної трави навчилися робити хліб – проектується альтернативна реальність. Коли вимогу “хліб – голодним!”, із якою перемогли більшовики, вдалося задовольнити, цивілізація, що не мала глибшого культурного підґрунтя, попросту занепадає.

Спонукою, яка знову дає поштовх для розвитку, стає, за Винниченком, закладена в людині спрага творчості, самореалізації. А тлом цього фантастичного сюжету стають епізоди революційної розрухи, насильства, терору. Багато чого він використав зі своїх щоденникових записів.

з художником

У Франції Винниченко часто зустрічався з художником Миколою Глущенком, до якогось часу не підозрюючи, що той виконує ще й обов’язки секретного співробітника радянських спецслужб.

Реабілітації визначного митця у СРСР пробували добитися не раз, але цензори мали неспростовний аргумент.

Річ у тім, що колись близька приятелька Леніна Інеса Арманд у цілком приватному листі до нього поділилася захопленим читацьким враженням від Винниченкового роману “Заповіти батьків”.

Ленін, завжди маючи проблеми з естетичними оцінками, без зайвих церегелів назвав твір “архісквєрним”. А його присуди впродовж десятиліть вважалися непомильними.

Та і часи, і присуди міняються. Для того, щоб Винниченко повернувся до читачів, потрібна була своя держава.

Володимир Винниченко: внутрішній конфлікт та пропозиція від Леніна
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть "Ctrl+Enter"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: