Головними героями, зазвичай, є батько-господар, мати-господиня, їхні діти, худоба та поля. Характерною особливістю української міфології є пантеїзм, тобто філософсько-релігійне вчення, за яким Бог ототожнювався з природою. Тому боги та міфічні істоти були близькими та рідними для наших предків, які жили в повній гармонії з природою.
У деяких народів існує чіткий розподіл духів на злих та добрих, проте в українській міфології такої диференціації не було. Наші предки вважали, що добро і зло, яке несуть духи, визначається не так природою самих духів, як їх роллю в тій чи іншій ситуації.
Навіть після прийняття християнства, українець завжди ладен діяти за принципом:
“Бога люби, але і чорта не гніви”
Берегиня
В давньослов’янській релігії – мати всього живого, первісне божество- захисник людини, богиня родючості, природи та добра.
З часом Берегиня стала охоронницею дому, її скульптурки знаходились у хатах, зображення-амулети носили на шиї.
На початку літа вона кружляля у вир-водах на берегах річок, осяяна місячним промінням. Де бігала та пустувала Берегиня, трава росла зеленіша, а в полі пшениця густіша. З Х ст., тобто з часу прийняття християнства, символічний смисл Берегині (Венери) було перекладено на образ Богородиці.
Волос (Велес)
Бог худоби, чередників та музик. На думку академіка Б. Рибакова, культ походить з палеолітичних часів, коли це божество ототожнювали з ведмедем, якому поклонялися «хоробрі мисливці, одягнуті в шкури тих звірів, на яких полювали». Лише в бронзовому віці, за дослідженнями Б.Рибакова, Волос-Ведмідь стає богом худоби.
За легендами, Волос — опікун усього тваринного світу, він поріднив людину і тварину, привчив давніх українців не вбивати, а пасти тварин, запрягати їх в плуга та воза, брати від них молоко, вирощувати їх на м’ясо та шкуру. З розвитком скотарства, Волос стає одним з найголовніших богів.
Волхви
Давньоукраїнські жерці, служителі язичницького релігійного культу. Носії стародавньої української культури й духовності, народної медицини, знань з астрономії, математики, географії, будівництва тощо.
Володіли, як правило, багатьма мовами, зокрема арабською, латинською, грецькою, німецькою, вірменською та ін.
Сприяли розвиткові торгівлі, ремесел, налагодженню дипломатичних стосунків давніх українців з сусідніми народами.
Дажбог (Даждьбог, Сонце-бог)
За найдавніших часів бог Сонця, світла й добра. На думку академіка Б. Рибакова, культ дажбога сформувався за скіфських часів в VI—IV ст. до н. є. На початку н. є. стає богом лісів, гаїв, байраків, садів тощо. Один з найголовніших персонажів української міфології.
В Києві ще за часів трипільської культури (IV—III тисячоліття до н. є.) було велике капище Дажбога — на Дажбоговій горі (нині Хоривиця). За однією з легенд, Дажбог народився в багатодітній родині київського коваля Сварога. Коли в Києві почався голод, хлопчик приніс із гори зернятко, посадив його, і з нього виріс чудодійний кущ розкішної пшениці, якою люди й нагодувалися.
Так Дажбог привчив людей сіяти пшеницю, вирощувати хліб, а батько його Сварог викував першого плуга
Лада
Велика давньоукраїнська богиня весни. Свято Лади наставало тоді, коли починав танути сніг, і тривало до початку весняних робіт.
Зображувалась здебільшого у вишивці верхи на коні разом зі своєю донькою Лялею та пучечком червоної калини в руці.
Мара (Марена)
Богиня зла, темної ночі, страшних сновидінь, привидів, хвороб (мору), смерті.
За давньоукраїнською легендою, Мара — донька Чорнобога — сіє на землі чвари, брехні, недуги, вночі ходить з головою під пахвою попід людськими оселями й вигукує імена господарів — хто відгукнеться, той вмирає.
Мокоша (Макош, Цариця води, Водяниця)
Давньоукраїнська богиня родючості, жіночого рукоділля, мистецтва і води. Заступниця вагітних і породілей. Кожна п’ятниця в давніх українців була днем Мокоші. Ім’я Мокоша академік Б. Рибаков трактує як словосполучення. Мати врожаю (“мо” — мати, “кош” — кошівниця для зерна).
Популярність Мокоші серед українського жіноцтва була такою великою, що її культ зберігався довгі століття після знищення язичництва.
Перун
Бог блискавки й грому. Один з найголовніших персонажів давньоукраїнської міфології, «бог над богами».
«Вони (анти) вважають, що один лише бог — повелитель грому й блискавки — є володарем над усім, і йому приносять у жертву биків і чинять інші священні обряди»,— писав візантійський історик Прокопій Кесарійський в VI столітті.
Ярило
Бог весняних робіт, плотської любові. Заступник сівачів і всіх, хто встає рано, до схід сонця. Місяць Ярила — ярець (травень). Зображувався молодим, у білій полотняній одежі, на білому коні, босим.
На голові — вінок квітів як символ вічності і неба. У лівій руці — пучечок житніх колосочків — знак життя і щастя, доброго врожаю і благополучності, у правиці — мертва чоловіча голова — нагадування про те, що кожного чекає смерть, а тому треба жити Яро. На грудях Ярило носив, згідно з повір’ям, зображення бика — символ дужої ярості і пристрасті.
(За П. Трощиним).