Галицько-Волинську державу в Україні традиційно зображають, як майже незалежну від Золотої Орди. Але з такою версією історії не погодяться поляки чи угорці, на яких «антиординські» русини регулярно нападали в складі ханського війська.
Пересвідчитися, що так і було, легко — досить зазирнути до Іпатіївського літопису, польських, угорських і ватиканських хронік. WAS зазирнув і тепер руйнує стереотипи про «незалежних» від Орди галичан та волинян.
Саме чіткий поділ Монгольської імперії на панівні й підлеглі народи служив запорукою її мети — грабунку та експлуатації. Підкорені східні слов’яни були підлеглими — без виключень. Галицько-волинські князі не нехтували ні наказами, ні поміччю монголів як своїх зверхників. Їхній попередній досвід тісної взаємодії з половцями, ймовірно, також не був зайвим — русини вже мали розуміння кочових традицій, їм було легше пристосуватися до монгольських завойовників.
Половецьке поле (Дешт-і-Кипчак) стало основним географічним компонентом Улусу Джучі, а половці — його ключовою етнічною складовою. Джучі був старшим сином засновника Монгольської держави Чингісхана. 1224 року від батька він отримав у своє володіння західний улус імперії, який з 1266 року став фактично окремою державою, відомою нині під назвою Золота Орда.
З 1240-х років галицько-волинські землі потрапляють до того улусу Золотої Орди, що лежить між Дніпром і Дністром. Його володар, беклярбек Курмиши, й був першим безпосереднім правителем славнозвісних князів Романовичів — Данила Галицького та його брата Василька. В руських літописах його називали Куремсою.
«І зустріли його [Данила] татари, і звідти поїхав він до Куремси і побачив, що немає в них добра… Князів і вельмож, що приходять, вони водили навколо куща, [змушували] поклонятися їм, сонцю, і місяцю, і землі, i дияволу, і померлим, [які] в пеклі, отцям їх, і дідам, і матерям», — побивався літописець.
Врешті західні та південні руські землі виявилися інтегрованими і податково, і військово до Улусу Джучі.
На державній службі в монголів
На завойованих територіях хани негайно призначали баскаків — військових розпорядників, що контролювали оподаткування провінцій. Український історик-тюрколог Олександр Галенко зазначає, що на Західній Русі баскаками насамперед ставали місцеві представники воїнського та боярського станів. Це слово в перекладі з давньої тюркської мови можна перекласти «печатник» — той, хто скріплює печаткою.
Про одного з таких руських баскаків розповідає Іпатіївський літопис. Курило, «печатник» Данила Галицького, дивує не лише тим, що 1241 року командує трьома тисячами війська. Князь особисто йому дозволяє зайняти одне з міст Болохівської землі, що на межі Волині з Поділлям. Доти жодних «печатників» на Русі історичні джерела не згадували.
Ще відвертіше літопис говорить про місцевих монгольських ставлеників 1255 року: «Приїхали татари до Бакоти, і прилучився Милій, [старший города], до них… Коли знову приїхали татари, то він [Милій] учинив обман і оддав її, Бакоту, знову татарам». Також посадник міста Крем’янець Андрій «держався надвоє». Володіючи «батиєвою грамотою», він називав себе і «королевим», і «татарським».
Цікаві свідчення залишив францисканський ченець Джованні Карпіні. 1245 року цей папський легат проїжджав Київ дорогою до Каракорума. Він описав, як підносив там дарунки тисячнику з місцевої знаті, аби «заслужити його милість і підводи» для подальшої дороги. Легат величав його, як і решту монгольських командирів, millenarius — «тисячник».
Військова інтеграція
Податкова та військова системи держави Чингізидів фактично були одним цілим. Військова ж інтегрованість західноруських земель до імперії безсумнівна, бо засвідчена багатьма джерелами.
Той-таки Карпіні розповідає: «З усякої землі їхньої держави із десяти чоловік вони [монголи] посилають [у свої походи] трьох із їх слугами». Далі легат уточнює, як рекрутували до ординського війська мешканців західних і південних руських земель, котрі він проїжджав. Ординці відбирали по синові з кожної родини, якщо та мала трьох, а також — усіх неодружених чоловіків.
Інтеграція відобразилася навіть на екіпіровці галицько-волинських воїнів. Іпатіївський літопис позначає їхнє вбрання як «яриці». Тюркське населення Золотої Орди так називало лати, в оригінальній формі — «ярик». 1252 року австрійські посланці в таборі Данила Галицького дивувалися не лише татарській зброї, але і «ярикам» на його воїнах.
Подібні відомості згодом підтвердив візантійський історик Георгій Пахимер, який писав про могутнього монгольського темника другої половини 13 століття Ногая. Ставка останнього була між Дністром і Прутом, тому візантієць згадує в своїх записах саме мешканців Південно-Західної Русі:
«Роси та різні сусідні з ними народи, пізнають їх [монголів] норови та переймають за звичкою мову та одяг і стають їхніми союзниками», — зазначав Пахимер.
Численні джерела дозволяють вибудувати приголомшливу хронологію участі галицько-волинських князів у воєнних кампаніях ординців: 1259–1260, 1261, 1266, 1274, 1277, 1280, 1282, 1283, 1286/1287, 1288, 1293, 1302, 1315, 1332, 1337, 1341. Про ці походи свідчать: Іпатіївський та Густинський літописи, польські хроніки Яна Длугоша, Марціна Бєльського, Познанські аннали й історія єзуїта Георгія Прая.
Авторитетний друг
Відомо, що у 1280-х слов’яни воювали й в складі орд чужого для князів улусу. Ногай, Теле-Буга та Алгуй, під проводом яких русичі громили Польщу з Угорщиною, репрезентували сусідній Дунайсько-Дністровський улус. І ці походи не були для слов’ян примусовими.
Географія західнорусько-монгольських походів також переконує, що князі були зацікавлені у походах. Княжі війни з сусідами точилися ще до появи монголів. Тож західноруські правителі використовували своїх монгольських володарів, щоб вирішувати суперечки з давніми конкурентами. Наприклад, Галицько-волинський літопис розкриває мотиви русько-монгольських воєнних виправ. Під 1280 роком його автор занотував:
«[Князь Лев] захотів собі частини в землі Лядській. /…/ Поїхав до Ногая окаянного проклятого. [Просити] допомоги собі в нього на Ляхів».
1277 рік у хроніках теж відзначено спільними монголо-руськими інтересами. Тоді Ногай звернувся через своїх посланців до галицько-волинських князів зі словами: «Завше [ви] мені скаржитеся на Литву. Оце ж вам дав рать. І воєводу з ними Мамишія… І отак пішли князі Русціі на Литву».
Очевидні мотиви були й в пізніх галицько-монгольських походів на поляків, як то взимку 1340–1341 років. Польський король Казимир ІІІ саме тоді розпочав війну за руську спадщину й спустошив Галичину. У відповідь галицький боярин Дмитро Дедько, фактичний правитель Руського королівства, вдався до ординської помочі.
Не святі русини
Галицько-волинські русини під час татаро-монгольських походів пам’ятали про свої інтереси, але загалом підлаштовувалися під ординських зверхників. Цьому є чимало свідчень в історичних джерелах. Згідно з хронікою Марціна Бєльського, князі Лев та Роман Даниловичі на догоду монголам ошукали оборонців польського замку Сандомир. Сталося це 1260 року. Вони порадили тамтешній знаті благати милості в монгольських вождів із дарами в руках. Щойно сандомирські вельможі вийшли із замку, ворог одразу ж увірвався туди та жорстоко розправився з його оборонцями.
Іпатіївський літопис також не найкращим чином змальовує один із ранніх походів галицько-волинських князів під проводом монголів: «Коли ж Василько їхав за Бурондаєм один по Литовській землі, він, знайшовши десь литву [і] побивши її, привів здобич Бурондаєві». Тобто Василько, догоджаючи монгольському наміснику, приводить йому бранців. Той згодом похвалив князя за вірність.
Очевидні й грабіжницькі мотиви самих «русів». 1277 року князі Мстислав, Володимир і Юрій, йдучи на Литву, радилися: «Якщо ми підемо до Новгородка, то там уже татари пограбували все. Підемо до незайманого місця». Далі Іпатіївський літопис пояснював провал монголо-руської операції 1280-го на польських землях Божою карою для князя Льва, бо той нібито раніше надмірно спустошував володіння сусідів.
З точки зору Яна Длугоша, ще 1262 року русько-татарські виправи на поляків були частими та підступними. Усіх ворогів — русів і монголів — хроніст однаково іменує «поганами». 1325 року Папа Римський оголошує проти них хрестовий похід — на прохання польського короля. Протягом 1330-х років римські понтифіки в переписці з угорським королем Карлом І Робертом зливають докупи західних русів і степових «поган і невірних».
Це можна пояснити тим, що католики звикли вважати русинів монгольськими підданими. Хроніст 14 століття Мацей Стрийковський змалював згуртованість ординців із русами під час облоги Любліна 1337 року: «Замок Люблін облягали і добували його безперестанку штурмами двадцять днів». Тому серед польських публіцистів і донині можна зустріти думку, мовляв король Казимир ІІІ не завойовував Галичину, а звільняв — від Золотої Орди.
Що було далі:
- У 14 столітті землі Галицько-Волинської держави, які були автономними в складі Улусу Джучі, будуть поділені між Польським королівством і Великим князівством Литовським.
- Значною мірою золотоординський спадок Галичини та Волині зробить їх невіддільною частиною решти українських земель.
- Лише на межі 20–21 століть у вітчизняній історичній науці повноцінно пролунає заклик не викидати епоху Золотої Орди з минулого України, а ретельно досліджувати її.
