В Києві Олена Теліга опинилася через батька. Він був вимушений жити спершу в Підмосков’ї, потім в Санкт-Петербурзі.
Коли Україна отримала шанс на незалежність, Іван Шовгенів всю родину перевіз до Києва і став міністром в уряді Української Народної Республіки.
Три роки боротьби й надії завершилися поразкою. Урядовці УНР були вимушені виїхати за кордон. Події того часу були для 13-річної Олени просто нестерпними. Лише через декілька років Олена з матір’ю отримали звістку, що можуть переїхати до батька в Чехословаччину. Спочатку поїздом, а потім пішки – вони пройшли майже всю Україну Саме тоді 15-річна Олена закохалася в її красу та людей, які залюбки допомагали втікачкам чим могли.
ЗАСУДЖЕНИМ
Як ми можемо жити, сміятись і дихать?
Як могли ми чекати — не битись, а спать
В ніч, коли у в’язниці спокійно і тихо
Ви збиралися вмерти — у шість двадцять п’ять.І коли приволікся заплаканий ранок,
Вас покликала смерть у похмурій імлі —
А тепер наші душі і топчуть, і ранять
Ваші кроки останні по зимній землі.А тепер в кожній серці пожежу пригаслу
Розпалили ви знову — спаливши життя.
І, мов гимн урочистий, мов визвольне гасло,
Є для нас двох імен нерозривне злиття.Над могилою вашою тиша і спокій,
Та по рідному краю — зловіщі вогні.
І піти по слідах ваших скошених кроків
Рвучко тягнуться сотні окрилених ніг.
У Чехословаччині дівчина спілкувалася з емігрантами з більшовицької Росії, часто відвідувала їхні вечірки.
На одному з таких заходів почали насміхатися з української мови. Дівчина піднялася, стукнула кулаком по столу і сказала:
Ви – хами! Ця собача мова – це мова мого батька і моєї матері. Я більше вас знати не хочу.
Відтоді Олена розмовляла, а згодом й друкувалася у чеській газеті, виключно українською мовою. Для неї це питання було принциповим.
У 20 років Олена знайомиться в Празі з майбутнім чоловіком, також емігрантом, Михайлом Телігою.
Коли за декілька років Гітлер почав наступ на СРСР, у молодого подружжя з’явилася надія, що саме німці допоможуть відновити незалежну Україну. Затьмарені цими ілюзіями, вони повертаються на Батьківщину.
У жовтні 1941 року, ризикуючи власними життями і без дозволу на повернення, Олена Теліга з чоловіком вирушають на Схід, до Києва.
Шлях був один – вбрід через річку Сян, що на Львівщині.
Схвильовані виходимо на другий берег і швидко біжимо, і ховаємося в кущах. Кидаємо речі і цілуємо рідну землю, робимо це без сорому, без остраху. – Олена Теліга
За чотири місяці в Києві, незважаючи на руїни і злидні, Олені вдається згуртувати довкола себе небайдужу молодь.
У 35 років Олена стала головою столичної Спілки письменників і журналістів, була редактором єдиного на той час україномовного журналу «Літаври» – тижневика про літературу й мистецтво.
В лютому 1942 року Київ окупували німецькі війська. Гітлерівці одна за одною громили редакції українських газет. На черзі була й українська Спілка письменників. Про можливу засідку Олену попередили друзі, вони радили щонайшвидше виїхати з Києва. Але Олена про втечу навіть і слухати не хотіла. Її вона вважала це зрадою, і добровільно обрала свій шлях на Голгофу.
Гестапо заарештувало не лише Олену, а й чоловіка. Михайло навмисно сказав, що він поет, адже це був єдиний шанс залишитися разом з коханою. Далі – допити, тортури, знущання.
Вона бачила свою місію в тому, щоб готувати людей до боротьби за українську державу. У неї була установка: вона хотіла показати, що жінки вміють не гірше вмирати ніж чоловіки. – Надія Миронець (історик)
ВІДПОВІДЬ
О, так, я знаю, нам не до лиця
З мечем в руках і з блискавками гніву,
Військовим кроком, з поглядом ловця
Іти завзято крізь вогонь і зливу.Ми ж ваша пристань — тиха і ясна,
Де кораблями — ваші збиті крила…
Не Лев, а Діва наш відвічний знак,
Не гнів, а ніжність наша вічна сила.Та ледве з ваших ослабілих рук —
Сповзає зброя ворогам під ноги,
Спиває ніжність легендарний крук —
Жорстокий демон бою й перемоги.І рвуться пальці, довгі і стрункі,
Роздерти звички, мов старі котари,
Щоб взяти зброю з вашої руки
І вдарить твердо там, де треба вдарить.Та тільки меч — блискучий і дзвінкий —
Відчує знову ваш рішучий дотик,
Нам час розгорне звиклі сторінки:
Любов і пристрасть … Ніжність і турботи.
«Поетка вогняних меж», – так називав Олену Телігу відомий літературний критик і публіцист Дмитро Донцов
У камері №34, де утримували Олену Телігу, на стіні вона залишила останню згадку про себе. Цвяхом на стіні був викарбуваний напис: «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».
Зверху було викарбувано стилізований під меч тризуб. Вирок голові Спілки письменників та журналістів Олені Телізі оголосили без суду і слідства. Поетесу стратили в Бабиному Яру.
«Була вона поеткою вогненних меж, на порозі нової епохи нашої цивілізації, епохи, яку вона викликала і в боротьбі за яку наложила головою… Жадоба блискучого і сильного життя, глибока свідомість її нації та її самої призначення, згораючи світити в віки Божим смолоскипом — ось що виріжняло цю поетку, іноді ніжну й жіночу, а як треба, тверду і горду. Такою була вона, такою була її творчість. – Дмитро Донцов (літературний критик)
«Вона померла за ідею, її чоловік — за неї», — скажуть потім друзі поетеси. Сама Олена завжди вважала, що бути воїном – завдання чоловіка, місія жінки – надихати, підтримувати і до останнього бути поруч.
За Україну Олена Теліга ладна була стояти на смерть зі щитом і мечем.
