Яка ж гарна наша українська вишивка! Очей неможливо відвести.
А яка давня. Тисячоліття прошуміли над нею, а вона цвіте і крізь віки несе до нас інформацію про світ далеких пращурів, про історичну юність нашої країни.
Ми не знаємо точно, коли з’явилася на світ українська вишивка, хоч окремі дослідники стверджують, що корінням своїм вона сягає епохи неоліту.
Але вже у VІ столітті нашої ери скіфи, які проживали на території України, за словами Геродота, залюбки носили вишивані сорочки.
Про це свідчать знайдені під час археологічних розкопок на Черкащині фігурки чоловіків у сорочках, прикрашених на грудях широким ромбовидним узором. І кам’яні сорочки знаменитих скіфських баб, що сторожать південні степи України, теж мають візерунки на рукавах і подолі.
Як би там не було, але в ХІ столітті вишивання уже вважалося високим мистецтвом, ази якого треба було опановувати в спеціальних школах. Першу таку школу заснувала сестра Володимира Мономаха Ганка в Андріївському монастирі в Києві. Там дівчат вчили вишивати золотом та сріблом.
А що вишивка цінувалася дуже високо, свідчить хоча б уже те, що за поясом Оранти в соборі Київської Софії заткнута вишивана хустинка (собор освячено в 1049 році).
Яку ж цінність, окрім мистецької, мала вишивана, перепрошую, писана сорочка?
Слово «вишивка» походить від вишній, божественний і перекладається з грецької як космос. Інакше кажучи, “вишивати” означає зв’язуватися, контактувати, звертатися до космосу, до Бога.
Щодо вживаного до сьогодні на Гуцульщині словосполучення “писати сорочку”, то воно говорить само за себе: писати – передавати, закладати за допомогою спеціальних знаків-символів певну інформацію. Отже, вишиваючи, жінка (а це споконвіку було переважно жіноче заняття, чоловіки долучилися до тієї справи значно пізніше) за допомогою спеціальної абетки писала лист-звернення, лист-прохання до Вищих Сил.
Який зміст вона могла вкладати в ці посилання?
Найперше, благала Бога захистити своїх рідних і себе саму від різної напасті – недобрих очей (вроків), чарів, прокльонів, хворіб, пияцтва, поганих друзів, ворожої шаблі і кулі. Не випадково на Закарпатті були поширені чоловічі сорочки з вишивкою на спині, часто білим по білому (очевидно, щоб була менш помітною), адже вважалося, що зле слово (чаклунська формула), кинуте в спину, мало особливу силу.
Вишивка в даному випадку слугувала щитом, який міг відбити або значно послабити удар.
До того ж, вишиваючи, жінка наповнювала кожен свій стібок любов’ю та ще Словом Віщим – різними примовляннями-заклинаннями. Тому до вишивання ніколи не бралися похапцем, а завжди вибирали час, коли інші клопоти не відвертали уваги.
Не випадково вишиванку обов’язково дарували в далеку дорогу або на війну. І сьогодні маємо дуже багато свідчень, як історичних так і сучасних, що така сорочка й справді є потужним оберегом.
Доля на сорочці
А ще на сорочці, кажуть, вишивали долю: як правило, те, що було, і, звичайно, трохи магії – для того, що буде. Таким чином, вишита сорочка була для наших предків і оберегом, і візитною карткою. Бувало, зайде гість до хати, а ви вже й знаєте, звідкіля він прибув.
За узорами можна розпізнати область, район і навіть село, бо в кожному краї було щось своє, неповторне.
Так само легко було визначити – ґазда перед вами чи злидар, і як саме те ґаздівство виглядає: земельку має, худібку чи пасіку, а, може, й усього потрохи. Все було записано в хитросплетінні ліній, квадратів чи ромбів.
І про рід його можна було судити з сорочки: майстровитий чи хліборобський, здоровий та дужий чи хоровитий, великий та дружній чи так собі.
Навіть про те, чи дружить її господар із зеленим змієм, розповідала сорочка.
Нові сорочки господиня дарувала своїм домочадцям як мінімум 4 рази на рік: на Різдво, на Великдень, на Спаса і… коли йти до школи.
Тобто у перший день нового навчального року і школярі, і їхні батьки приходили до школи у нових вишиваних сорочках. З такою пошаною ставилися українці до науки. Дівчата дарували сорочки своїм нареченим ще до весілля і вишивали на них магічні символи кохання. До речі, сорочку чоловікові могла випрати тільки дружина або мама.
Звідси й прислів’я: “Краще брудна сорочка, ніж випрана”, – бо випрана чужими руками сорочка трактувалася не інакше, як зрада.
Про узори
Узори читалися, як відкрита книга. Найбільше мали з тим клопоту молоді хлопці. Бувало, перекажуть котромусь, що в такому й такому селі є гарна дівчина, то вже й починають через родичів до неї дорогу напитувати. Дійдуть до згоди, засилає хлопець старостів, а вони, хоч як старалися, повертаються з гарбузами. Бо глянула дівчина чи її батьки на сорочку нареченого, та й зрозуміли, що вихвалянням старостів гріш ціна.
Тому вже у ХІV столітті дехто почав вдаватися до хитрощів. Наприклад, бідніші парубки приїздили свататися в сусідні села в позиченому одязі. А ще через двісті років у вишиті з’являється багато плутанини, зробленої заради “красивості”, а насправді – щоб приховати щось або прикрасити, заплутати, відвернути увагу.
І ось кілька років тому Україна знову розцвіла вишиванками. Більше того – вони стали модними! І не тільки в нас – у цілому світі. Та ще й несуть додаткове смислове навантаження.
Адже носити вишиванку означає не тільки бути модним, але й публічно заявляти про приналежність до української нації (або її підтримку), демонструвати свою національну свідомість, історичну пам’ять. При цьому, на жаль, не задумуємося, що символіка вишивки залишилася такою, як і тисячі років тому.
І що за будь-яких обставин вона продовжує залишатися “листом до Вишнього”, тобто несе у космос інформацію про нас. А тепер мені здається, що й навпаки – часом вищі сили через посередництво вишивальниць намагаються сказати нам щось.
Вперше на цю думку мене наштовхнув випадок двадцятирічної давності.
Тоді я знайшла в своєї свекрухи клапті старого вишиття – рукави жіночих і манишки чоловічих сорочок – з предивними узорами. На диво гарними, гармонійними в кольорах, але… було в них щось таке, що вабило око й водночас лякало. Світлої пам’яті Параскевія Шимечко – так вона писалася з дому – кохалася в піснях і спогадах. Голос мала сильний і чистий, а пісень знала стільки, що вистачило б для репертуару сотні (а, може, й не однієї) хорів. Тепер дуже шкодую, що не зуміла вмовити її записати хоча б частину того скарбу. А з її спогадів довідалася, що походила вона з Немирівщини, з села Радруж.
Тепер це село на території Польщі, а в Немирові згадкою про нього залишилася вуличка, що називається Радрузька. В Радружі до Другої світової війни була потужна “Просвіта”, активним членом якої вона була. З особливою теплотою згадувала фестини та святкові концерти, в яких брала участь як хористка. А знайдені сорочки, як виявилося, належали її батькам й вишивалися в часи січового стрілецтва. Мода тоді така була, казала.
