Про розкуркулення сім’ї мого діда Онищенка Герасима Филимоновича (1885–1949 роки життя ) та бабусі Онищенко Пелагеї Терентіївни, в дівоцтві Іванько (1894–1967 роки життя) із села Бахмач-2 Бахмацького району Чернігівської області я знаю зі слів свого батька Григорія.
Родина жила добре. Народили вісім дітей. Герасим Онищук був гарним теслею й столяром, майстром на всі руки. Його шанували у селі за розум, добру вдачу та золоті руки.
Мій дід міг робити все – від даху до лави. Не було такого двору в селі, де б не було його праці: йому замовляли двері, вікна, драбини, лавки, стільці й наймали зводити будинки. Запрошували його на роботу і в сусідні села.
Дідусь з бабусею – удвох – звели собі будинок, покрили дах залізом. Хазяйнували на своїй землі. Не знаю, скільки точно було землі, але її було чимало. Обробляли землю самі зі своїми дітьми, робітників не наймали.
Хазяйство було велике: корова, коні, свині, птиця. На обійсті, крім нової хати, стояли ще велика хороша дідова майстерня, великий хлів для худоби, комора, де зберігалися припаси, і стодола, де молотили зерно.
«Затримував процес колективізації», то ж і відігралися на ньомуМарія Онищенко
Сім’я була віруючою. Діда дуже поважали за порядність і працьовитість, тому призначили старостою місцевої церковної громади. Коло церкви й поховали – на почесному місці.
Коли в 1930-х роках комуністи почали заганяти в колгосп, селяни казали: «Якщо Герасим піде в колгосп, то й ми підемо». А Герасим Онищенко ніяк не хотів туди йти – «затримував процес колективізації», то ж і відігралися на ньому.
Розкуркулила Онищенків «народна влада»: вигнали родину з власної хати, забрали її разом з майстернею під школу, знищили міцне господарство – землю, інструменти, реманент, худобу, свиней і птицю забрали у колгосп.
Мій тато згадував, що як виселяли, то в печі ще залишався горщик з гарячим борщем – взяти його з собою не дали, то він лазив потім до хати через вікно за тим борщем.
Викопали землянку на городі за хатою, яку змогли, і там перший час якось існували.
Усе – усе повністю відібрали, а податки залишили. Корова – у колгоспі, а податок на молоко треба платити, щоб не посадили. Дідові доводилося купувати молоко, щоб віддавати цей податок.
Але і це не врятувало. Згодом Герасима Онищенка вислали на Донбас на примусові роботи.
Матір із дітьми залишилися без годувальника та засобів для існування. Бідували страшно, жили по сусідах і родичах… Одягу на всіх не вистачало: хлопці до школи ходили в сестриних кофтах, чоботи одні на всіх…
Голодомор пережили тільки завдяки прихованим золотим монетам, які міняли на їжу, та посилкам від діда з Донбасу.
Однак вижили не всі – тільки п’ятеро старших дітей: Галина, Євдокія (1919 р. н.), Марія (1921 р. н.), Григорій (1924 р. н.), Петро (1929 р. н.). Менші дітки – двоє хлопчиків і дівчинка, які народилися на початку 1930-х, у Голодомор померли.
Коли почалася німецько-радянська війна і село зайняли німці, а радянська влада відступила, сім’я діда повернулась до своєї хати, де й прожили до 1947 року, поки знову не повернулися і не утвердилися «совєти».
Мій батько – Григорій Онищенко – воював у Другу світову, та коли після демобілізації у 1947 року повернувся додому, його родину знову почали виселяти, вже другий раз.
Батько кинувся до міста – шукати правди, та поки він сидів перед кабінетами начальства, звідти зателефонували в село місцевим партійним керівникам: «Поки син сидить у нас, швидше їх виселяйте!».
Отак, двічі, вигнали з дому працьовитих і порядних людей: знову забрали хату і майстерню. Знову дідусь повернувся у землянку, бо дітися йому було нікуди, а бабуся й діти жили по людях.
Бабуся приносила дідові їсти й подавала у віконце горщик на вилах, бо зайти не можна було: вода стояла по коліно. У таких умовах дід – майстер на всі руки, трудівник і порядна людина – довго не протягнув і помер.
А бабуся, доки жила, весь час боялася, щоб «куркульське» минуле не нашкодило дітям та онукам.
Після пережитих двох голодовок – у 1933 і 1947 роках – мій батько, скільки його пам’ятаю, завжди дбав про те, щоб вдома був запас їжі: цукор, крупи, картопля, олія, сіль і сірники.
Татові це минуле дуже боліло, дуже боліла втрата хати – от вона стоїть, рідна, побудована батьками, а зайти туди не можна.
Та коли батько наприкінці 1980-х – у «перебудову» – хотів повернути батьківську хату на хвилі повернення майна розкуркуленим, він ще й залишився винуватий, що «хоче в дітей (тобто в школи) забрати приміщення», хоча уроки вже йшли в іншому будинку.
Потім, коли вже геть усе занедбали, то все ж таки дозволили розібрати хату на дрова, але батьківщину – ділянку в центрі села так і не віддали.
У результаті такої нищівної політики щодо селян-господарів жодні нащадки Герасима Филимоновича Онищенка зараз в селі не живуть, залишився один онук у Бахмачі, інші розсіялися по Україні та Росії.
