Ліна Костенко – безсумнівно, одна з найвидатніших українських поетес сучасності. Її твори, пройняті щирістю, глибиною думки та неповторною майстерністю, протягом десятиліть захоплюють читачів, змушуючи їх замислюватися над вічними питаннями буття, кохання, сенсу життя та історичної пам’яті.
Ліна Костенко з’явилася на світ 19 березня 1930 року в мальовничому містечку Ржищів, що на Київщині. Її дитинство та юність припали на складні часи Другої світової війни та повоєнного періоду. Ці події не могли не залишити свого відбитку на світогляді та творчості поетеси.
Після закінчення школи Ліна Костенко навчалася в Московському державному педагогічному інституті імені М. Горького, який згодом змушена була кинути через політичні причини. Згодом вона вступила до Київського державного педагогічного інституту імені М. Горького, де здобула спеціальність викладача української мови та літератури.
Працювати Ліна Костенко почала ще студенткою. Вона публікувала вірші в різних виданнях, а 1957 року вийшла друком її перша збірка “Проміння землі”. З того часу з-під пера поетеси вийшло понад 15 збірок поезій, два романи у віршах, п’єси, переклади творів зарубіжних авторів та інші твори.
Ліна Костенко – не лише талановита поетеса, але й смілива та принципова людина. Вона ніколи не боялася висловлювати свою думку, навіть коли це суперечило офіційній ідеології. За це її твори протягом багатьох років замовчувалися радянською владою.
Тільки після здобуття Україною незалежності Ліна Костенко змогла повною мірою розкрити свій творчий потенціал. Її твори стали справжнім духовним орієнтиром для багатьох українців.
Ліна Костенко – лауреатка численних престижних премій, зокрема Шевченківської премії, Державної премії України імені Тараса Шевченка та Національної премії України імені Тараса Шевченка. Її ім’я золотими літерами вписано в історію української літератури.
Найвідоміші вірші Ліни Костенко:
Вечірнє сонце, дякую за день!
Вечірнє сонце, дякую за втому.
За тих лісів просвітлений Едем
і за волошку в житі золотому.
За твій світанок, і за твій зеніт,
і за мої обпечені зеніти.
За те, що завтра хоче зеленіть,
за те, що вчора встигло оддзвеніти.
За небо в небі, за дитячий сміх.
За те, що можу, і за те, що мушу.
Вечірнє сонце, дякую за всіх,
котрі нічим не осквернили душу.
За те, що завтра жде своїх натхнень.
Що десь у світі кров ще не пролито.
Вечірнє сонце, дякую за день,
за цю потребу слова, як молитви.
***
А й правда, крилатим ґрунту не треба.
Землі немає, то буде небо.
Немає поля, то буде воля.
Немає пари, то будуть хмари.
В цьому, напевно, правда пташина…
А як же людина? А що ж людина?
Живе на землі. Сама не літає.
А крила має. А крила має!
Вони, ті крила, не з пуху-пір’я,
А з правди, чесноти і довір’я.
У кого – з вірності у коханні.
У кого – з вічного поривання.
У кого – з щирості до роботи.
У кого – з щедрості на турботи.
У кого – з пісні, або з надії,
Або з поезії, або з мрії.
Людина нібито не літає…
А крила має. А крила має!
***
По вулицях ходять мертві ,
та їх не бачить ніхто.
Свічки їм не ставлять у церкві.
Крізь них проїжджають авто.
Ніхто їм не скаже: Здрастуй.
Ніхто не присвячує шпальт.
У місті не топчуть рясту,
у місті топчуть асфальт.
Обличчя втомою стерті.
Облом. Тарапата. Бедлам.
По вулицях ходять мертві .
Вони не читають реклам.
Не їм сигналять клаксони.
Не їм мигтить світлофор.
Безсмертні душі безсонні,
над ними святий омофор.
І там, де тіні простерті
каштанів і лип вікових, —
по місту блукають мертві,
які ще люблять живих.
***
Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
* * *
Так часом тяжко, що мені здається,
Що серце в грудях вже не б’ється.
Що залишилась по мені
лиш тінь від мене на стіні.
І ця печаль, прискіплива, як слідчий.
І ця строфа, оголена, як відчай.
І дикий хміль, примерзлий до воріт.
І на криниці необбитий лід.
Знамениті цитати Ліни Костенко
«Закоханий у себе не може бути здатний на справжню любов».
«Держава – це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава…»
«А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни».
«Нації вмирають не від інфаркту — спочатку їм віднімає мову».
«У кожної нації свої хвороби. У росії — невиліковна».
«Єдиний, хто не втомлюється, — час. А ми — живі, нам треба поспішати».
«Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем».
«Життя як вірш без пунктуації, а смерть поставить крапку і тире».
