15 червня 1941 року народився видатний український кіноактор, режисер, сценарист та письменник Іван Миколайчук. Його творчий доробок налічує 34 кіноролі, 9 сценаріїв та 2 режисерські роботи.
В Радянському Союзі його вважали “неблагонадійним”, а для українців він був “душею українського кіно”. Чим же так не подобався владі Миколайчук, і за що його так шанують в Україні?
Іван Миколайчук: з багатодітної сім’ї до зірки українського кіно
Іван Миколайчук народився 15 червня 1941 року в селі Чортория, Чернівецької області, в багатодітній сім’ї. З тринадцяти дітей до повноліття дожили лише десять.
Батьківська хата Миколайчуків збереглася до наших днів. Її відбудували та перетворили на музей-садибу, за якою доглядає старша сестра Івана Фрозина та її син.
З 12 років майбутня зірка українського кіно брав участь у виставах сільського самодіяльного театру. Після закінчення школи він вступив до Чернівецького музичного училища, а потім – до театру-студії при Чернівецькому музично-драматичному театрі імені О. Кобилянської.
1962 року Іван Миколайчук одружився з акторкою Марією Карп’юк.
У 1964 році він вступив на кіноакторський факультет Київського державного інституту театрального мистецтва імені І. Карпенко-Карого.
Дебют Івана Миколайчука та визнання завдяки “Тіням забутих предків”
Вже будучи студентом, Іван Миколайчук дебютував у кіно, знявшись у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”.
Шлях до слави для актора розпочався з кіностудії імені Олександра Довженка, куди він приїхав разом зі своїм вчителем Віктором Івченком на проби до фільму “Тіні забутих предків”.
За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов, з поваги до Івченка, дав команду зробити пробу Миколайчука, але не записувати її на плівку. Оператор Юрій Іллєнко отримав розпорядження не заряджати плівку.
Під час проби Іван мав зіграти невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він не лише заговорив, а й щиро помолився Богу. Саме це зворушило Іллєнка, адже стало зрозуміло, що Миколайчук справді проживає цю роль.
Справжнє визнання та славу Івану Миколайчуку принесли дві ролі: молодого Тараса Шевченка у фільмі “Сон” та Івана Палійчука в стрічці “Тіні забутих предків”. Цікаво, що актор знімався в обох фільмах одночасно, будучи на другому курсі інституту.
Фільм “Тіні забутих предків” здобув 39 міжнародних нагород, 28 з яких – призи на кінофестивалях. 24 з них стали Гран-прі у 21 країні світу. Цей феноменальний успіх забезпечив стрічці місце в Книзі рекордів Гіннеса.
“Я не очікував нічого особливого, тому доручив Іллєнку провести кінопроби та пішов з павільйону”, – згадує Сергій Параджанов про зустріч з Іваном Миколайчуком.
Через декілька хвилин його наздогнав схвильований Юрко: “Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!”.
Злякавшись, що Параджанов пішов, Миколайчук побілів. Він думав, що не сподобався режисеру, і в ньому ніби щось прорвалося.
Юний актор, страшенно схвильований, світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що Параджанов з Іллєнком були приголомшені.
Зачаровані грою Івана Миколайчука, Сергій Параджанов та Юрій Іллєнко забули про все на світі, навіть про те, що на роль вже затвердили іншого актора.
“Ми були зачаровані”, – згадує Параджанов.
Згодом він сказав, що не знає більш національного народного генія. І до Миколайчука таким генієм був лише Довженко.
Після цього фільму кар’єра Миколайчука стрімко розвивалась. Він зіграв у фільмах “Комісари”, “Білий птах з чорною ознакою”, де виступив не тільки як актор, а й як сценарист. А у фільмі “Пропала грамота” – став фактично співрежисером.
“Людина ворожої ідеології”:
В 1970-х роках розпочався наступ на діячів української культури. Радянська влада, прагнучи придушити будь-які прояви вільнодумства та національної самоідентичності, розпочала гоніння на митців, письменників, режисерів.
Одним із перших, хто відчув на собі цю жорстоку силу, став Сергій Параджанов. Його вигнали з кінематографу, а згодом і заарештували. Іван Миколайчук, талановитий актор і режисер, також не оминув цю долю. Його звинуватили в націоналізмі, навісивши ярлик “людини ворожої ідеології”.
Ще під час зйомок фільму “Анничка” Миколайчук не стримав емоцій, намагаючись пояснити різницю між “націоналізмом” та “патріотизмом”. Цей запальний виступ призвів до доносу в Київ, і з того часу за актором постійно пильно стежили.
Ситуація значно ускладнилася після виходу на екрани стрічки “Білий птах з чорною ознакою”. Цей фільм, який здобув Золотий приз московського міжнародного кінофестивалю, був розцінений радянською владою як прояв ворожих націоналістичних сил. Миколайчуку довелося не раз пояснювати свою позицію перед різними інстанціями, відбиваючись від несправедливих звинувачень.
Фільм “Тіні забутих предків”, який став одним із шедеврів українського кінематографу, на довгий час заборонили до показу. “Пропала грамота”, інша видатна робота Миколайчука, вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Протягом 5 років (за вказівкою партії) прізвище Миколайчука викреслювали з більшості знімальних груп, хоча режисери прагнули запросити його до своїх проектів.
Іван Миколайчук завжди говорив тільки правду, прямо і без стримувань. Саме ця його риса й стала причиною гонінь з боку радянської влади. Він не боявся висловлювати свою думку, відстоювати свої переконання, за що й поплатився.
1979 рік став для Івана Миколайчука знаковим. Завдяки клопотанню друзів та прихильників він, нарешті, отримав дозвіл на екранізацію роману Василя Земляка “Лебедина зграя”. Цей проект, який отримав назву “Вавилон XX”, став справжнім випробуванням для Миколайчука. Він не лише втілив у ньому головну роль, але й виступив як сценарист, режисер та композитор. Фільм, пронизаний філософськими роздумами про людську природу, вічне прагнення до свободи та пошук сенсу життя, вразив глядачів та кінокритиків. На Всесоюзному фестивалі в Душанбе “Вавилон XX” здобув приз “За найкращу режисуру”, остаточно утвердивши Миколайчука як майстра українського кінематографа.
Однак щасливий період тріумфу тривав недовго. У 1981 році Івану поставили жахливий діагноз – рак. Він мужньо боровся з хворобою, продовжуючи творити до останніх днів. За цей час він написав сценарії до кількох фільмів, зняв стрічку “Легенда про княгиню Ольгу” та мріяв про постановку “Тараса Бульби”.
На жаль, 16 серпня 1987 року Івана Миколайчука не стало. Він пішов з життя на 47 році, залишивши по собі неоціненний творчий спадок. Його фільми, пронизані глибинним психологізмом, поетичною образністю та щирою любов’ю до України, стали класикою українського кіно.
Смерть Івана Миколайчука стала непоправною втратою для світового кінематографа. Він був не лише талановитим актором і режисером, але й справжнім патріотом, який прагнув своїми творами розкрити красу та велич українського народу. Його творчість і досі надихає нове покоління митців, а його фільми залишаються невичерпним джерелом естетичної насолоди та глибоких роздумів.
