Історія Максима Рильського тісно переплетена з темою двох душ – української та польської. Його предок дивом уникнув загибелі під час жорстокої різанини поляків гайдамаками в Умані.
150 років потому Максим Рильський зробив свій чіткий вибір – він став на бік української культури. Життя його родини протягом поколінь проходило під знаком цієї боротьби. Шляхетський рід, з якого походив поет, зробив значний внесок у нашу культуру.
Врятований в уманській трагедії
1768 року в охопленій гайдамацькими пожежами Умані повстанці схопили чотирнадцятирічного учня католицького базиліанського колегіуму Ромуальда Рильського.
Жахливі картини кривавого “червоного бенкету” постають перед нами, коли ми згадуємо фантасмагоричні описи з поеми Шевченка “Гайдамаки”, зокрема, знамениту сцену вбивства Іваном Гонтою своїх дітей-католиків.
Українські селяни, піднявшись зі зброєю в руках, боролися за православну віру та українську ідентичність, проти насильницького окатоличення й полонізації.
Католиків жорстоко карали смертю, тому юний Ромуальд розумів свою приреченість. Проте сотник, очільник загону, все ж не забував про справедливість у своєму її розумінні. Відбувся суд, полоненим виголосили вирок і пообіцяли задовольнити їхнє останнє бажання.
І ось у ці хвилини, ніби за велінням згори, хлопчина захотів заспівати православний гімн “Пречиста Діво, мати руського краю!”. Він так зворушив своїх суддів, що ті відпустили і Рильського, і всіх інших неповнолітніх католиків.
Саме тоді, за родинним переказом, і відбулося навернення спольщеного шляхетського роду в українство. Врятований підліток поклявся служити Україні.
І далі боротьба “двох душ”, польської й української, тривала у цій сім’ї з покоління в покоління.
Польські повстання та хлопомани
Рильські володіли значними маєтками на Київщині. Син Ромуальда Теодор обіймав посаду маршалка у Сквирі.
Згодом його правнук, геніальний український поет, згадуючи про голодні й холодні роки громадянської війни, проведені в цьому містечку, нарікав, що “нема, мабуть, брудніших городів”, даючи зрозуміти, що вважав свого предка кращим господарем за пізніших владців.
Наступне покоління в особі Розеслава Теодоровича стало свідком польського національного повстання.
Як і багато його сусідів та друзів, він втратив значну частину своїх статків через каральні конфіскації.
Окрім того, панові Розеславу довелося пережити й тяжку родинну драму. Його син Тадей 1860 року відмовився приєднатися до польського повстання і разом зі своїм найближчим другом з університету, майбутнім видатним українським істориком Володимиром Антоновичем, відкрито висловив свої щирі українські симпатії.
Вони обирають Україну
Вони вирішили служити тій землі, на якій народилися й виросли, зробивши свідомий вибір на користь української, а не польської національно-культурної ідентичності. Цей рух шляхетської польської молоді тоді називався хлопоманством.
Студенти мандрували селами, записували український фольклор, збирали етнографічні матеріали. Їхня діяльність, як на ті часи, була антидержавною, тому розпочалися поліційні переслідування, обшуки, арешти й заборони.
Тадеєві, зокрема, інкримінували відвідування селянських хат та шинків і читання дворовій прислузі Шевченкової поеми “Наймичка”.
Разом з братом він перебував під поліційним наглядом.
Через це хворому на сухоти Юзефові відмовилися видати закордонний паспорт для лікування, прирікши його на ранню смерть. Тадей учинив ще один “непрощенний” переступ. Після закінчення Київського університету він отримав у спадок село Романівку (тепер Попільнянського району).
Мало того, що, залишаючись формально католиком, він на власні кошти збудував православну церковно-приходську школу (у ній був навіть фізичний кабінет!) та заснував публічну бібліотеку, так ще й одружився з романівською селянкою Меланією Чуприною.
Саме в цьому нерівному за всіма становими стандартами шлюбі й народився 1895 року наш знаменитий поет.
А назвали його на честь славетного рятівника родини, гайдамацького проводиря Максима Залізняка.
Вибір на користь української культури
Біля колиски новонародженого батько з друзями, Володимиром Антоновичем (який став хрещеним батьком дитини) і Миколою Лисенком, співали тихенько “Максим козак Залізняк…”.
У романівській садибі вже культивувався український стиль. Це стосувалося й хатнього інтер’єру. Діти, звичайно ж, знали польську мову, але розмовною стала українська.
Максим Рильський не раз згадував з захопленням свої перші дитячі книжки, зокрема, перекладеного Борисом Грінченком “Робінзона Крузо”. Київська Стара Громада, діяльним членом якої був і Тадей Рильський, розгорнула масштабний перекладацький проект, піклуючись, зокрема, й про освіту найменших рідною мовою.
На відміну від своїх ровесників з цього ж кола, Максим не пішов до польської гімназії. І писати вірші ще у ранньому дитячому віці він почав українською. Тож після революції 1917 року для нього взагалі не було проблеми вибору.
Загалом він багато зробив для популяризації польської культури в Україні й української в Польщі.
Конфлікт навколо перекладу Сенкевича
Однак у житті Максима Тадейовича траплялися й ситуації, коли йому доводилося обирати між польськими й українськими інтересами. Яскрава колізія виникла з приводу книжки Генрика Сенкевича, його романів “Вогнем і мечем” та “Пан Володийовський”, яку ініціювало солідне московське видавництво. До Рильського, як до найавторитетнішого знавця польської літератури, звернулися за порадою.
Він вважав справою честі не допустити виходу шовіністичних антиукраїнських текстів.
Звичайно ж, Рильський розумів, що виступає тут ще й продовжувачем дорогої для нього традиції, захищає ідеї свого хрещеного батька Антоновича.
Саме Володимир Боніфаційович був автором першої серйозної статті, у якій викривалися перекручення Сенкевичем історичної правди та упереджене ставлення польського автора до українського козацтва.
І, наражаючись на звинувачення у злополучному “українському буржуазному націоналізмі” й серйозні неприємності, Рильський все ж доводив московським редакторам, що поява романів образить національні почуття українців, що це буде виявом національної нетактовності.
Попри все, йому таки вдалося домогтися закриття проекту.
А згодом він і далі продовжував наводити мости між Варшавою й Києвом, втілюючи безліч культурних ініціатив.
І за кожної нагоди, навіть у найпідліші сталінські часи, Рильський намагався згадати добрим словом свого рідного й хрещеного батька, поляків, які самохіть обрали Україну своєю батьківщиною.
