4 травня 1917 року стало знаковою датою для української культури, зокрема для театру. Саме цього дня було зроблено перший крок до надання українському театру статусу державного.
Хоча українські театральні трупи, такі як трупи Марка Кропивницького та Миколи Садовського, існували й раніше, проте український театр за підтримки держави з’явився вперше. До 1917 року російська імперія активно перешкоджала розвитку української культури, в тому числі й театру. Однак після зречення Миколи II та початку боротьби України за незалежність у Києві було створено Комісію з утворення Українського національного театру.
Засідання комісії відбувалися у приміщенні Музично-драматичної школи імені М. Лисенка за адресою Велика Підвальна, 15 (нині Ярославів Вал). На жаль, ця будівля не збереглася до наших днів.
Перше засідання комісії відбулося 4 травня 1917 року. Головою комісії було обрано відомого письменника, драматурга та заступника голови Центральної Ради Володимира Винниченка. Скарбником обрали Марію Грушевську, дружину голови Центральної Ради. Усі члени комісії були відомими та шанованими людьми.
Варто зазначити, що сам Володимир Винниченко не був присутній на першому засіданні. Було ухвалено рішення повідомити його про обрання головою комісії.
Таким чином, 4 травня 1917 року було зроблено історичний крок у розвитку українського театру, який наблизив його до статусу державного.
Конкретні плани Комісії з утворення Українського національного театру
Майже одразу після свого заснування, Комісія з утворення Українського національного театру перейшла до конкретних дій. Одним з перших і найважливіших питань стало відкриття кількох театрів, які б задовольнили різноманітні культурні потреби українського суспільства.
Першим у списку був “театр чистої драми”. Його репертуар мав складатися з українських драматичних творів та перекладів світової класики. Для цього театру планувалося створити професійну трупу українських акторів. Оскільки власного приміщення не було, вирішили тимчасово орендувати його в одному з київських театрів. Проте, довгострокова мета полягала у будівництві власного театру для цієї трупи.
Другий театр, який планували відкрити, мав стати “зразковим народним театром”. Тут мали ставити побутові п’єси, оперети та інші жанри, які були б зрозумілі широкому колу глядачів. Для цього театру обрали приміщення Троїцького народного дому, яке сьогодні відоме як Національний театр оперети.
Третім у списку був український оперний театр. Хоча в Києві вже існував міський оперний театр, Комісія вважала за необхідне створити окремий український оперний театр. Було прийнято рішення звернутися до Київської міської думи з проханням виділити кілька днів на тиждень для вистав української опери в приміщенні міського театру.
Таким чином, Комісія з утворення Українського національного театру поставила амбітну мету – створити мережу українських театрів різного жанру, які б задовольнили культурні потреби українського суспільства та сприяли розвитку національної культури.
Винниченко так і не з’явився на засідання комісії.
Подальші кроки Комісії та розподіл обов’язків
Незважаючи на відсутність голови комісії Володимира Винниченка, робота над створенням українського національного театру продовжувалася. Повну зайнятість Винниченка політичною діяльністю можна було пояснити його призначенням прем’єр-міністром УНР у червні того ж року.
Комісія розподілила між своїми членами конкретні завдання. Так, Василь Кричевський, Лесь Курбас та Іван Мар’яненко отримали завдання оглянути театральні приміщення Києва з метою знайти підходяще місце для драматичного театру. Вони мали перевірити, чи не були ці приміщення вже здані в оренду приватним антрепренерам.
Інша група, до складу якої входили Людмила Старицька-Черняхівська, Олександр Олесь та Зиновій Маргуліс, мала вести переговори з антрепренером Варським, який орендував Троїцький народний дім. Мета переговорів полягала в тому, щоб домовитися про передачу цього приміщення українському театру.
Ще одне важливе завдання було доручено Марії Старицькій, Олександру Олесю та Миколі Вороному. Вони мали вплинути на оперного антрепренера пана Багрова, щоб у Київському оперному театрі щонеділі ставили українські опери або опери, виконані українською мовою.
Таким чином, Комісія з утворення Українського національного театру продемонструвала свою активність та прагнення до швидких результатів. Розподіл обов’язків між членами комісії свідчив про чітке розуміння необхідних кроків для створення мережі українських театрів.
Розширення діяльності Комітету українського національного театру та його перетворення на державну структуру
Комісія з утворення Українського національного театру невдовзі набула статусу державної структури, перетворившись на Комітет українського національного театру, який увійшов до складу Генерального секретаріату (міністерства) освіти. Це надало Комітету значно більших повноважень та можливостей для реалізації своїх планів.
На одному з засідань Комітету було розглянуто широкий спектр питань, пов’язаних з розвитком українського театру. Зокрема, було вирішено створити театральну бібліотеку та театральне видавництво, що мало сприяти збереженню та популяризації театрального мистецтва. Крім того, було заплановано відкриття драматичних шкіл по всій Україні з метою підготовки нових театральних кадрів. Одним з важливих рішень стало скликання Всеукраїнського з’їзду театральних діячів, який мав об’єднати театральну спільноту та визначити подальші перспективи розвитку українського театру. Також було вирішено створити Фонд українського театру, який мав забезпечити фінансову підтримку театральних проектів.
У липні того ж року Генеральний секретаріат освіти уклав угоду з Київською міською думою про оренду Троїцького народного дому для потреб українського театру. Держава виділила на розвиток театру значну суму – 20 тисяч карбованців. Був затверджену репертуар театру, який включав твори як українських, так і зарубіжних класиків. Серед українських авторів були Іван Котляревський, Іван Тобілевич, Марко Кропивницький, Микола Старицький, Іван Франко, а з-поміж зарубіжних – Генрік Ібсен, Жан-Батіст Мольєр, Віктор Сарду, Вільям Шекспір та Фрідріх Шіллер.
Особливу увагу Комітет приділяв формуванню театральної трупи. Було прийнято рішення створювати трупу «з нуля», тобто не брати акторів з інших театрів, а проводити індивідуальний відбір. Це мало забезпечити високий професійний рівень трупи та сформувати її у відповідності до вимог нового українського театру.
Подальша доля Українського національного театру
Перший театральний сезон Українського національного театру, що розпочався у вересні 1917 року, був ознаменований великими сподіваннями та амбітними планами. Режисери доклали максимум зусиль, щоб вразити глядачів, створивши власний хор та оркестр. Однак, незважаючи на всі зусилля, результати першого сезону виявилися невтішними. Головною причиною цього стала надто велика трупа, сформована для виконання різноманітного репертуару, що негативно позначилося на фінансових показниках театру.
З метою вирішення цієї проблеми було прийнято рішення розділити колектив на чотири окремі трупи: традиційно-побутового напрямку, новітнього літературно-психологічного напрямку, театральну студію та державну оперу. Такий поділ мав дозволити кожній трупі зосередитися на своєму жанрі та підвищити якість вистав.
У серпні 1918 року було прийнято “Законопроект про заснування в місті Києві Державного Народного театру”, що закріпило державний статус театру. На посаду директора, режисера та провідного актора було запрошено корифея української сцени Панаса Саксаганського. Держава взяла на себе фінансування театру та забезпечила його необхідним обладнанням.
Однак, не всі заплановані театри змогли успішно розвиватися. Функції театральної студії перебрав на себе Молодий театр Леся Курбаса, який орендував приміщення на Прорізній і мав статус приватного товариства, хоча й отримував невелику державну субсидію.
Державний Народний театр, змінюючи назви та місця розташування, у січні 1923 року отримав ім’я Марії Заньковецької на честь 40-річчя її творчої діяльності. У 1944 році театр остаточно переїхав до Львова, де й залишився донині під назвою Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької.
