Українська Держава гетьмана Павла Скоропадського, створена у квітні 1918 року, хоч і проіснувала всього вісім місяців, залишила помітний слід в історії України. Цей період характеризувався відносною стабільністю, пожвавленням економіки та розвитком української культури. Були відкриті українські школи, театри, університети та академія наук.
Однак, політика Скоропадського була неоднозначною. З одного боку, він прагнув поступової українізації всіх сфер життя, але з іншого – намагався зберегти тісні зв’язки з росією. Це призвело до розколу в українському суспільстві та, зрештою, до антигетьманського повстання. Крім того, влада гетьмана частково спиралася на підтримку окупаційних військ Німеччини та Австро-Угорщини.
Свої погляди на становлення української державності Павло Скоропадський виклав у мемуарах, написаних наприкінці 1918 року. Його роздуми про характер українців та їхню нетерплячість до поступових реформ є актуальними й досі. Скоропадський зазначав, що провідні українські політики, які не увійшли до його уряду, постійно вимагали швидших та радикальніших дій, що ускладнювало процес державотворення.
Про Крим
Павло Скоропадський, гетьман Української Держави, був відомий своїми поміркованими консервативними поглядами. Однак, саме ця поміркованість часто призводила до конфліктів з радикальними українськими націоналістами, які прагнули швидких і радикальних змін.
У своїх мемуарах Скоропадський неодноразово критикував українців за їхню нетерплячість. Він стверджував, що бажання досягти всього і одразу призводить до провалів. За словами гетьмана, український рух, який повалив його владу, через свою нетерплячість приречив себе на поразку у війні з більшовиками. Історія підтвердила його прогнози.
Особливу увагу Скоропадський приділяв Кримському питанню. За умовами Брестського миру, Крим не входив до складу Української Держави. Гетьман вважав, що без Криму існування незалежної України буде під загрозою, оскільки півострів міг стати базою для ворожих сил і блокувати українські порти.
Ці побоювання Скоропадського виявилися пророчими. Майже сто років потому, після анексії Криму росією, Україна зіштовхнулася з подібними проблемами. Кримський півострів став плацдармом для російської агресії і серйозно загрожує безпеці південних регіонів України.
Незважаючи на невизначений статус Криму, саме Українська Держава брала на себе значні фінансові зобов’язання щодо підтримання інфраструктури півострова. Залізниці, телеграф, кінські депо – все це потребувало значних інвестицій, які здійснювались за кошти українського бюджету.
Проте, відносини між урядом у Києві та кримським керівництвом постійно загострювались. Особливо гострою була мовна проблема. Генерал Сулькевич, який очолив уряд Криму, відмовився вести переговори українською мовою, що суперечило офіційній мовній політиці Української Держави.
Павло Скоропадський наголошував, що всі офіційні документи та переговори з іноземними державами велися українською мовою. Тому вимога Сулькевича вести переговори російською мовою була сприйнята як виклик українській державності.
У відповідь на такі дії, Гетьманат запровадив економічну блокаду Криму. Це стало своєрідним тиском на кримське керівництво, змушуючи його піти на поступки. Лише після цього економічні відносини між Києвом та Кримом були відновлені.
Павло Скоропадський був переконаний у стратегічній важливості Криму для України. Він вважав, що без Криму українська держава не зможе повноцінно розвиватися. Тому, незважаючи на всі труднощі, гетьман наполягав на необхідності інтеграції Криму до складу Української Держави.
Про українську церкву
Павло Скоропадський у своїх мемуарах приділяв значну увагу складному церковному питанню в Україні на початку XX століття. Він зазначав, що вище духовенство тоді переважно складалося з росіян, які не розуміли прагнень українського народу.
Українське суспільство ж, своєю чергою, вимагало українізації церкви, переведення богослужінь на українську мову та надання українській церкві автокефалії. Гетьман Скоропадський ставився до цих вимог досить прохолодно і підтримував обрання митрополита Антонія, який мав проросійські погляди.
Однак, Скоропадський усвідомлював, що церковне питання є надзвичайно гострим і може призвести до розколів у суспільстві. Він зазначав, що російські архієреї відштовхували українців, а греко-католицька церква вміло використовувала національний чинник для залучення вірян.
Особливо високу оцінку гетьман давав Андрію Шептицькому, очільнику греко-католиків. Скоропадський визнавав, що Шептицький є талановитим лідером, який вміє впливати на українців, граючи на їхніх національних почуттях.
На думку Скоропадського, православне духовенство було занадто відірване від потреб простих людей, а їхня проросійська позиція відштовхувала українців. Саме тому, вважав гетьман, греко-католицька церква здобувала все більшу популярність серед українського населення.
Таким чином, Павло Скоропадський у своїх спогадах підкреслював актуальність церковного питання для України на початку XX століття. Він зазначав, що відсутність національної церкви та проросійська політика вищого духовенства призводили до розколів у суспільстві та сприяли зростанню впливу греко-католицької церкви.
Рано чи пізно незалежність від росії буде
Павло Скоропадський, вихований у родині, що шанувала козацькі традиції, на початку свого політичного шляху був більше орієнтований на росію. Проте, події Української революції 1917 року кардинально змінили його погляди.
Глибоко занурившись у вир революційних подій, гетьман став переконаним прихильником незалежної України. Він був упевнений, що прагнення українців до самостійності є неминучим і його неможливо зупинити.
Скоропадський зазначав, що хоча багато росіян не вірили в можливість існування незалежної України, називаючи її “опереткою”, реальність була зовсім іншою. Народи, як і річки, не можуть текти в зворотньому напрямку.
Саме ця неготовність росіян визнати право українців на самостійність, на думку гетьмана, стала однією з причин падіння його уряду. Незважаючи на формальні заяви про підтримку федеративного устрою, росіяни насправді робили все можливе, щоб зберегти Україну у складі росії.
Таким чином, Павло Скоропадський, наприкінці свого життя став переконаним прихильником незалежної України. Його досвід свідчить про те, що історичні процеси є незворотніми, а прагнення народів до самовизначення є природним і закономірним.
