Як освідчувалися у коханні наші предки (цікаві звичаї)

Освідчення в коханні, як вільний вияв почуттів двох людей, у європейській культурі з’явилося досить пізно, адже раніше існувала ціла система звичаїв і обмежень, котрі суворо контролювали вибір майбутньої пари. Вирішальне слово при одруженні належало батькам. Вони ж керувалися не так бажаннями дітей, як можливістю фінансової чи економічної вигоди від вдалого шлюбу. Хоча, з іншого боку, жорсткий контроль батьків зовсім не виключав вибору за взаємною симпатією.

Традиційне суспільство було передусім зацікавлене у продовженні роду, а тому надавало особливого значення одруженню і дбало, щоб ніхто не лишився самотнім. Засоби, за допомогою яких давня селянська громада сприяла укладанню шлюбів, були досить дієвими, хоча й не надто делікатними. Показовою ілюстрацією є звичай валійців та англійців – «зв’язані у вузол».

Суть його полягала в тому, що хлопця і дівчину, одягнутими, зв’язували мотузкою із закріпленим вузлом і в такому вигляді укладали в постіль на ніч. Якщо вузол залишався до ранку нерозв’язаним, це давало підставу вважати учасників випробовування потенційними нареченими.

Молода пара обмінюється обручками. Середньовічний календар. 1400 р.

Ярмарки наречених

У багатьох європейських країнах (Іспанія, Швейцарія, Італія, Угорщина, Румунія тощо) практикувалися так звані «ярмарки наречених», де випадкові знайомства нерідко призводили до справжнього весілля. Ще на початку ХІХ ст. подібні ярмарки були добре відомі українцям Закарпаття.

Так, у с. Красний Брод неподалік від Василіанського монастиря вони відбувалися тричі на рік.

«На той час, – за словами очевидця, – тисячі русняків ідуть на прощу до цього святого місця: тут збираються дівчата з розпущеним волоссям, прикрашені вінками, вдови, в одміну від молодиць, мають вінки з зеленого листя, старанно вплетеного до їхнього головного вкриття. Коли якийсь русняк запримітить дівчину, що йому до вподоби, він тягне її до монастиря, хоч би вона та її батьки й противились тому. І коли йому пощастить з дівчиною досягти порога церкви, їх зразу ж вінчають…».

Штернберг В. Ярмарок в Україні. 1937 р.

У своєрідній ігровій формі ярмарки наречених ще в середині ХІХ ст. існували у багатьох селах Ямпільщини на Поділлі:

«У вівторок на Масницю всі парубки та дівчата з села сходяться до корчми, і корчмар продає дівчат парубкам, додержуючи всіх способів купця. Він вихваляє свій «крам» покупцеві, який після дуже довгого торгу набуває його за ціну від одного до двох карбованців. Так продають усіх дівчат, а зібрані гроші витрачають на горілку на Масницю. Продані дівчата вважаються наче власністю своїх панів. На Великдень вони мусять дати їм певну кількість крашанок, і дуже часто пізніше вони й справді стають їх жінками».

Посередники

Тій самій меті, що і «ярмарки наречених», слугувала діяльність різноманітних посередників – сватів, свах, звідників. З поширенням грамотності у деяких європейських країнах з’явилися навіть шлюбні бюро, що почали давати оголошення в газетах про пошуки шлюбних партнерів. Існувала і особлива категорія писців, які складали любовні листи для кожного охочого.

Маковський К. Сваха. 1900 р.

Колоритна постать свахи, яка подібно до лікаря чи адвоката мала свою клієнтуру і за винагороду укладала «вигідні партії», характерна для побуту міст і містечок царської Росії ХІХ – початку ХХ ст. Найчастіше її послугами користувалися представники купецького стану, дрібного чиновництва й міщанства. Позаяк ремесло свахи було завжди пов’язане з певним ризиком, кожна з них мала в своєму арсеналі «професійні хитрощі» та спеціальні магічні прийоми, котрі мали забезпечити успіх шлюбу. Так, у Казанській губернії:

«Вирушаючи до батьків нареченої, сваха одягається у бористу шубу, прикривається великою шаллю, підперезується червоним кушаком і взувається у валянки. Одягнувшись, вона кладе у пазуху рибачу сіть і мийку або мішечок. Це робиться для того, щоб наречена була впіймана, як рибка, яку ловлять сіткою і кладуть в мішечок. У сінях будинку нареченої сваха розшукує ступу, в якій дівчина товче льон, і тричі ступу обертає навколо себе. Це робиться для того, щоб і хазяйка її – наречена так само тричі була обведена навколо аналою (церковний столик, який використовується під час богослужінь – О. К.). Тобто, щоб відбулося весілля. При обертанні ступи сваха нашіптує якісь наговори…».

Сучасне свято Колодія. Дівчата з колодками.

Подарунки

Важко уявити залицяння без подарунків, у традиційній культурі вони часто пов’язувалися з ритуальним пригощанням. Прикладом може стати один із локальних варіантів українського звичаю «колодки», записаний нами на Вінниччині. На Масляну, обравши собі пару, хлопці частували дівчат горілкою, пивом, солодощами – «купували колодку», «запивали колодку». Тоді ж хлопці наймали музик до танців. На знак подяки за це кожна дівчина вишивала хусточку, прикрашаючи її квітами та ініціалами свого обранця. Разом з 2–4 писанками вона вручала її парубку на Великдень – «повертала колодку». Такі взаємні обдаровування виявляли симпатії молодих людей й нерідко завершувалися весіллям. Ще з козацьких часів тягнеться традиція вишивати для милого кисет, що служив своєрідним талісманом кохання.

Одним з найдавніших символів кохання і шлюбу вважається обручка. Нерідко парубки намагалися зняти її з пальця дівчини, якій симпатизували. Це один з традиційних способів залицяння й прелюдія сватання:

«У Волинській губернії хлопці викрадали у дівчат обручки, хустки, стрічки. Повертали ж, загорнувши у вкрадене нову обручку, сережки. Якщо дівчина приймала від хлопця подарунок, то це означало її прихильність до нього, і він міг просити її руки. У протилежному випадку подарунки повертали».

Перший крок

В українців, на відміну, скажімо, від багатьох народів Сходу, Кавказу, Південної Європи, активна роль у виявленні природних почуттів і симпатій не вважалася виключним правом осіб сильної статі. Про це переконливо свідчать, зокрема, пережитки звичаю сватання дівчини до парубка, що зустрічаються в історичних переказах і піснях з різних регіонів України. Обмежимося лише одним яскравим прикладом, а саме інформацією початку ХХ ст. із с. Студениця на Житомирському Поліссі: «Як тільки дівчина мала бажання віддатись, то на воза або на санки ставили солом’яника (солом’яний короб – О. К.).

В нього сідала дівчина, а свати самотужки везли її до хати бажаного для неї хлопця. Залишаючись на шляху, один із сватів підходив до парубкового вікна й запитував:

«Подобень на долобень» (Чи до любови?). Якщо з хати відповідь була тими ж словами й наголосами, що й запитання, то це означало, що парубок пришле своїх сватів до тієї дівчини. Якщо ж із хати рішуче вигукували: «Не подобень на долобень», – то дівчина із своїми сватами мусила забиратись до іншого парубка».

Сани, с. Дубовичі Конотопського р-ну Сумської обл. Фото Н.Литвинчук, 2012 р.

Цікавий стародавній звичай фінів також засвідчує право жіноцтва на перший крок у стосунках: дівчина, яка б хотіла вийти заміж, приходила на свято до церкви з підв’язаними до пояса пустими піхвами для ножа. Хлопець, який бажав її засватати, мав вкласти свій ніж у ці піхви. В аналогічний спосіб могли заявити про свої наміри й інші претенденти. За кілька днів вони приходили до дівчини, щоб довідатись про її рішення. Якщо хлопець бачив свій ніж увіткнутим у вхідні двері, це недвозначно свідчило про відмову. Якщо ж його ніж був встромлений у задню стіну всередину будинку, можна було починати свататися.

Способи освідчення

У деяких місцевостях Італії освідчення в коханні або пропозиція руки і серця висловлювалися символічно у такий спосіб: хлопець приносив і клав на порозі будинку дівчини колоду. Якщо її забирали до будинку, то залицяння вважалося вдалим, якщо ж колода лежала нерухомо на тому самому місці, то парубок, якому було відмовлено, намагався прибрати її потайки вночі. Іноді траплялись кумедні ситуації, коли батько, закинувши колоду на плечі, обходив усе село, розпитуючи у стрічних, хто «обколодив його дочку».

Аертсен П. Танець з яйцями. 1552

Існували різні способи парубочого залицяння – схопити квітку з голови дівчини, витягнути в неї хустку з пояса, кинути яблуком.

Якщо дівчина не обурювалася, а сором’язливо відводила погляд чи лагідно посміхалася – це означало, що існує взаємна симпатія. Після цього дівчина і сама могла показати своє ставлення до парубка, жартівливо вихопивши в нього гребінь, хустку чи ніж під час танців чи вечірніх гулянь.

Традиційним виявом симпатії було прохання хлопця випити води з відра дівчини. Якщо дівчина була згодна, вона дозволяла це зробити, а якщо ні – виливала воду і наливала нову.

Квіти

Важливу роль у дошлюбному спілкуванні молоді відігравала символічна мова рослин і квітів. Широко практикувалися символічні способи вияву симпатії в сільських місцевостях Німеччини ХІХ ст.

У Рейланді, якщо парубок дівчині не подобався, вона вручала йому при зустрічі квітку «товстого бобу», що означало відмову. У районі Юліх дівчина підносила хлопцю, який був їй до душі, букет вівсяних віників з трояндою, а неприємному хлопцю – без троянди. У землі Брауншвейг, якщо претенденту на сватання відмовляли, то на даху будинку вішали старий кошик, щоб усі дізналися про його фіаско. Взагалі піднесення парубку пустого кошика означало відмову у різних народів. Можливо, з цим звичаєм пов’язаний і український вираз – «дати відкоша».

Альма-Тадема Л. Довгождані кроки.1883

На острові Сардинія закоханий парубок аби продемонструвати свою симпатію до дівчини, на Благовіщення надсилав їй кілька сплетених гілочок фінікової пальми. Якщо у будинку дівчини їх приймали, то залицяльнику надсилали шість дюжин яєць, що відкривало шлях до офіційного обряду сватання.

Набір квітів і рослин, що символізували любовні почуття, змінювався в різних народів залежно від часу. Якщо в Китаї квіткою кохання здавна вважається півонія, то в середньовічній Франції таку славу здобула собі непоказна маргаритка. Лицар, дама якого погоджувалася «віддати йому серце», одержував право зобразити маргаритку на своєму щиті. У тій же Франції, але вже у селянському середовищі, емблемою закоханих сердець була більш відома конвалія. Обмін букетиками конвалій на святі у першу неділю травня засвідчував згоду хлопця й дівчини на взаємний шлюб.
Загальновизнаним символом кохання і краси вважається троянда, хоча її значення цим не обмежується. Відомо, що у Давньому Римі її то трактували як знак суворої моралі, то як емблему хоробрості, то вважали втіленням розкошів та розпусти.

Відмова залицяльникам

Народний етикет переважно уникав відкритих відмов у шлюбі, звертаючись до переносних, знакових формам.

Традиційні предмети, що застосовувалися при залицянні або сватанні, здебільшого могли виконувати подвійну функцію – як згоди, так і незгоди. Разом з тим, у деяких народів зустрічаються символи категоричної і навіть ганебної відмови. Так, у Бельгії і Нідерландах некруті яйця, які давали претендентові у руки, означали повну незгоду. До ознак сватання зі знаком «мінус» належать також загальновідомі в Україні гарбуз (кабак) і більш обмежений щодо території побутування макогін.

Львов Ів. А. Відмова у сватанні

Однією з традиційних форм любовного зближення й вияву симпатій молоді була спільна робота і взаємодопомога. Так, серед австрійських слуг у ХVIII–ХІХ ст. було звичним, коли парубок починав залицяння, пропонуючи дівчині полагодити її черевики або приносив їй для прання свою білизну. Прийнявши таку пропозицію, дівчина показувала, що вона згодна і на більш близькі стосунки.

Для порівняння можна нагадати, що кріпак Микола Джеря з одноіменної повісті І.С.Нечуя-Левицького виявляв свої щирі почуття до такої ж кріпачки Нимидори тим, що допомагав їй жати жито на панському лану.

Замикання кохання

Варто також згадати новочасну традицію публічного оголошення ніжних почуттів за допомогою «замикання кохання».

Цей звичай вперше з’явився у Флоренції на славнозвісному Понте Веккіо (Старий міст), побудованому ще 1345 року. Оригінальної живописності цьому архітектурному шедевру надають багатоярусні будівлі ХІV ст., де сьогодні розташовані численні ювелірні магазинчики та майстерні сувенірів.

Напевно, комусь із винахідливих майстрів залізних виробів спало на думку продавати замки закоханим як чудодійну реліквію. Суть церемоніалу полягає в тому, що молодята, склавши клятву вірності одне одному, чіпляють замок до перил мосту, закривають його, а ключ викидають у річку. Вважається, що цей символічний акт гарантує непорушність кохання й міцність шлюбного союзу. Так чи інакше, звичай «замикання кохання» став популярним, і сьогодні перила мосту над Арно увішані цілими гронами найрізноманітніших замків. Мільйони туристів, які щорічно відвідують Флоренцію, рознесли славу про італійське ноу-хау по всьому світу.

Пісенні освідчення

Із наближенням до нового часу символічне освідчення у коханні поступово почало втрачати свою популярність, натомість неабиякого поширення у Європі набули пісенні способи вияву почуттів. Йдеться передусім про славнозвісні «маттінати» (ранкові пісні) й «серенади» (вечірні пісні) італійців й іспанців та близькі до них за змістом «обади» і «равейє» французів. За звичаєм, хлопець приходив із друзями під вікна коханої і в супроводі музичних інструментів (гітари, бандурільї, лютні, мандоліни та ін.) піснями розповідав про свої почуття. На знак схвалення дівчина кидала з вікна своєму прихильникові квітку.

На відміну від романців, для східних слов’ян музична форма серенади в цілому не характерна. Проте, в деяких містах Західної України кінця ХІХ – початку ХХ ст. вона набула певного поширення:

«Коли дівчина приймала її (серенаду – О.К.), то виходила, дякувала, а як ні – засвічувала сірником у вікні, щоб дати знати, що чула, що їй співали».

У жорсткому і прагматичному сучасному світі цей романтичний церемоніал все частіше замінюється банальним «Ти мене кохаєш?», а пишномовні тиради з лагідними і пестливими зворотами перетворюються в освідчення на парканах, асфальті та стінах під’їздів. Отож, якщо Ви хочете почути від коханої людини заповітне «так», не зайвим буде звернутися до нині забутих моделей етикету.

Джерело: ethnography.org.ua
Як освідчувалися у коханні наші предки (цікаві звичаї)
Вам сподобалася ця стаття? Поділіться з друзями!
Подобається?
Знайшли помилку? Виділіть текст і натисніть "Ctrl+Enter"

Повідомити про помилку

Текст, який буде надіслано нашим редакторам: