У другій половині 1970–их років Івасюкові почали частенько натякати на Московському радіо і телебаченні окремі керівні працівники, що він занадто захоплюється творами українських поетів, а від того захоплення ”попахіваєт” українським націоналізмом. І то був непоодинокий випадок.
Роздратований і сердитий Володя тоді сказав Батькові:
— Жайвір не має права співати так, як співає, бо то буде націоналістичний спів. Він мусить розливатися трелями солов’я або цвіріньканням горобця. Це буде справжній інтернаціоналізм. Синиця має каркати, як ворона, а півень крякати, мов качур. Корова має іржати, а кінь вити по–собачому.
Тільки таким чином світ наповниться шедеврами і справжньою красою.
А потім ще додав:
— Французи, італійці, росіяни і всі інші цивілізовані народи співають своїми мовами і їх ніхто не називає націоналістами. Чому це так? А ми, українці, вже з самої колиски стаємо націоналістами, якщо Матері співають нам українські колискові. Тому нас перевиховують в концтаборах. Українець перестає бути націоналістом аж тоді, коли зневажає свою мову, пісню, свої національні традиції, любить усе, крім свого рідного.
— Звідкіля ти набрався цих ідей, Володю? — запитав Батько.
— Їх не набираються… Їх пробуджують наші спостереження, висновки виробляються в мозку, якщо він є в нашій голові, — відповів син Батькові.
22 травня 1979 року своєю смертю молодий 30-літній Володимир Івасюк об’єднав багатьох людей, влаштувавши водночас для тих, хто знав його, іспит на честь, гідність і вірність.
