Про гарматне і трудове м’ясо ніхто не думав. Його нещадно кидали на вівтар війни.
Щоденником дівчинки, що буденно описала голодну смерть близьких і страшне життя обложеного міста, життя, яке навряд чи краще за смерть приголомшував дитячу уяву часыв РАдянського Союзу. Щоденник так і не був дописаний – дівчинка і сама померла від голоду.
За час блокади міста військами Вермахту і союзників Німеччини, з 8 вересня 1941 до 27 січня 1944 року, в Ленінграді загинули до двох мільйонів чоловік (за оцінками Вікіпедії, від 600 000 до 1 500 000), при чому ці дані не враховують ленінградців, що померли вже після евакуації з міста, а таких теж було немало: методів лікування пацієнтів в стані крайнього виснаження ще не існувало, і смертність виявилася дуже висока.
Від обстрілу і бомбардувань загинуло лише біля 3% мешканців міста, інші 97% померли від голоду, і в цьому немає нічого дивного, оскільки були тижні, коли щоденний пайок деяких категорій городян складав всього 125 грамів хліба – це стільки, скільки багато хто з нас зараз з’їдає за сніданком, намазуючи хліб олією або джемом, заїдаючи ним омлет або сирники.
Але блокадний хліб відрізнявся від звичного сучасного хлібу: при його виробництві використали харчову целюлозу, бавовняну макуху, ялинову хвою.
Але і такий хліб видавали за картками, які можна було втратити, які могли вкрасти – і люди просто залишалися наодинці з голодом: більшість наших сучасників не розуміють, що це таке – голод, вони ніколи не випробовували його, вони плутають з голодом звичку до регулярної їжі.
А голод – це коли ти їси щурів, голубів, тарганів.
Голод – це коли ти вбиваєш власного кота, щоб його з’їсти.
Голод – це коли ти заманюєш до себе жінку, щоб убити її і зжерти.
У грудні 1941 року в Ленінграді виявили 26 людоїдів.
У січні 1942 року вже 336 чоловік.
А за перші два тижні лютого заарештували вже 494 людоїди.
Повних даних про людоїдство в Ленінграді немає, але немає сумнівів і в тому, що навіть і ці цифри не відбивають реального стану речей.
Отже, історія блокади Ленінграда – це одна з найбільших криз людства, історія безприкладного особистого героїзму мільйонів мешканців міста і мільйонів особистих трагедій.
Але ось питання – а чи була можливість зберегти життя ленінградців?
Не йде мова про відмову від оборони і здачу міста фашистам, хоча жахливі наслідки для городян у такому разі, що висувалися радянською пропагандою в якості причини вибору оборони навіть в умовах повної блокади, – навряд чи досить обгрунтовані.
Ми говоримо про інше.
Про те, що Ленінград усі роки блокади не просто виживав.
Ленінград робив промислову і військову продукцію, поставляючи її не лише у війська, що захищали місто, але і “на материк” – за межі кільця блокади:
За друге півріччя 1941 року Ленінград дав фронту 713 танки, понад 3000 полкових і протитанкових гармат, більше 10300 мінометів, 480 бронемашин, 58 бронепоїздів.
Крім того, за липень – декабрь 1941 року фронт отримав більше 3 млн. снарядів і мін, 40 тис. реактивних снарядів, велику кількість іншої бойової техніки.
Артилерійські гармати, що випускаються в місті, міномети і боєприпаси спрямовувалися не лише на Ленінградський фронт, але і під Москву.
У самий розпал битви за столицю СРСР з обложеного Ленінграда було відправлено понад 400 полкових гармат, близько 1 тис. мінометів різних калібрів і майже 40 тис. бронебійних снарядів. 28 листопада 1941 р. командувач Західним фронтом Жуков прислав в Ленінград телеграму: “Спасибі ленінградцям за допомогу москвичам у боротьбі з кровожерними гітлерівцями”.
Ленінградська промисловість неухильно збільшувала випуск бойової техніки, озброєння і боєприпасів. Якщо прийняти виробництво військової продукції в першому кварталі 1942 р. за 100% то в третьому вона вже склала 488,1%, в четвертому – 572,8%.
У 1942 р. промисловість Ленінграда дала фронту 60 танків, 692 гарматя, більше 1500 мінометів, 2692 станкові кулемети, 34936 автоматів ППД, 620 автоматів ППС, 139 ручних кулеметів.
Ленінградські заводи добудували (побудували) 38 бойових кораблів (у тому числі 2 міноносці, 1 підводний човен, 6 торпедних катерів, 2 морські мисливці).
Що ж виходить?
З одного боку, ленінградцям бракувало продовольства, і вони гинули від голоду.
З іншого боку, для організації евакуації не було достатньої кількості транспорту, і з міста не устигали вивозити усіх, хто не був потрібний для виробництва військової і іншої промислової продукції – а пайок цих людей навіть офіційно був в три рази нижче, ніж для зайнятих в цехах, тобто, голодна смерть їм була практично забезпечена – голодна смерть без сенсу і користі для оборони, для країни, для себе і своїх близьких.
Але з третього боку, в той же самий час, коли в Ленінград не завозили в достатній кількості продовольства, туди ухитрялися завозити сировину і матеріали для забезпечення потреб міських промислових і військових підприємств, і тоді ж, коли бракувало транспорту для евакуації вмираючих ленінградців, – цей транспорт знаходився для вивезення сотень танків, тисяч знарядь, десятків тисяч кулеметів і мінометів, сотень тисяч автоматів, величезної кількості снарядів.
Що це означає?
Це означає, що насправді існувала можливість поставляти в Ленінград достатню кількість продовольства, і евакуювати значно більше ленінградців і набагато швидше – не доводячи ситуацію з продовольством в місті до критичної.
Це означає, що трагедія у блокадному Ленінграді сталася по волі комуністичного режиму країни, відповідно до рішень партії і уряду СРСР.
Це означає, що ми помилялися, покладаючи усю відповідальність за загибель ленінградців – блокадників на Гітлера і німецьке командування.
Це означає, що відповідальність за загибель мільйона, можливо, півтора або навіть двох мільйонів ленінградців, з Гітлером розділив Сталін, і інші керівники СРСР.
Це означає, що влада Російської Федерації – як “приемниця СРСР” – має досвід нелюдяних, антинародних рішень, багаторічній брехні власним громадянам і небажання визнавати злочини проти людяності.
Росія, у сучасному варіанті путинського режиму, повина бути знищена.
