В Україні останнім часом набирають обертів заклики до відмови від вживання імен по батькові. Цей тренд спостерігається як у провідних університетах, так і в соціальних мережах, де пропонується використовувати натомість звернення “пан” чи “пані”.
Дискусії щодо імен по батькові ведуться українськими науковцями вже багато років. З початком повномасштабної війни петиції про їх скасування почастішали на сайті президента, хоча й не здобули значної підтримки.
Аргументи противників імен по батькові різноманітні. Дехто вважає, що вони не завжди відображають гідність батьків, інші ж розглядають їх як мовний пережиток, адже “без гугла ніхто й не знає, як по батькові Богдана Хмельницького, Івана Мазепи чи навіть Віталія Кличка”.
Проте, найпоширеніший аргумент ґрунтується на тому, що імена по батькові придумані в Росії і не мають аналогів у Європі. Звідси висновок, що їх вживання віддаляє Україну від Європи та наближає до країни-агресора.
Як же до цього питання ставляться мовознавці? Чи дійсно імена по батькові є російською традицією? І чи не є їх скасування радше політичною заявою, аніж мовним реформуванням?
Щоб отримати ґрунтовні відповіді на ці питання, необхідно детально дослідити історію виникнення імен по батькові в Україні, проаналізувати їх вживання в інших слов’янських мовах та зважити всі аргументи “за” і “проти”.
Історія виникнення імен по батькові в Україні
З іменами по батькові не все так просто, як може здатися на перший погляд, стверджує Олександр Скопненко, кандидат філологічних наук з Інституту мовознавства Олександра Потебні.
Дослідники вважають, що імена по батькові виникли в князівську добу, після хрещення Русі у 988 році.
До того часу люди були язичниками і мали багато імен, які рідко повторювалися, зазначає кандидатка філологічних наук з Інституту української мови Ірина Єфименко.
Однак з приходом християнства дітей почали хрестити, і імена їм давали священники. Зазвичай це було ім’я святого, на день якого припадали іменини дитини.
Оскільки святих було не так багато, список імен став обмеженим. Так з’явилися поширені в Україні імена Олексій, Іван, Петро, Михайло.
Саме для того, щоб розрізняти людей з однаковими іменами, почали використовувати імена по батькові.
Таким чином, імена по батькові виникли з практичної потреби чітко ідентифікувати людей в умовах обмеженого набору християнських імен.
Імена по батькові в українській історії:
Оскільки в одному селі часто траплялося, що було декілька людей з однаковим ім’ям, наприклад, Іван, виникла потреба чітко розрізняти їх між собою. Як зазначає кандидатка філологічних наук Ірина Єфименко, батька шанували і знали, тому й з’явилося ім’я по батькові.
Цікаво, що в літописах імена по батькові на -іч, -ович, -євич вживали навіть частіше, ніж імена. За словами Єфименко, у “Плачі Ярославни” зі “Слова о полку Ігоревім” немає жодної згадки про те, що Ярославну звали Єфросинія. Її іменували лише по батькові.
Отже, імена по батькові з’явилися задовго до заснування москви.
Однак постає питання, чи були вони поширені за межами знаті?
Олександр Скопненко, кандидат філологічних наук, стверджує, що в князівську добу, а згодом і у Великому князівстві Литовському, куди відійшли етнічні українські землі, імена по батькові поступово поширилися серед української шляхти та дійшли до селян.
Про це свідчать юридичні документи тих часів. У цих скаргах можна побачити, що селяни використовували імена по батькові або прізвища, які походять від цих імен, для ідентифікації себе.. Наприклад, Іван Дашкович, Марко Якубович.
На відміну від імен по батькові, які існували вже давно, прізвища з’явилися значно пізніше. Багато прізвищ, які згодом стали поширеними, виникли за часів козацтва. У реєстрі козаків Богдана Хмельницького було 40 тисяч людей, і майже всі вони мали прізвища.
В цілому, прізвища стали стабільним явищем у ХІХ столітті.
Вплив інших держав на вживання імен по батькові
Після занепаду Київської Русі українські землі опинилися під владою різних держав, де панували свої звичаї.
Олександр Скопненко, кандидат філологічних наук, зазначає, що козаки, до складу яких входили не лише шляхтичі, але й міщани та селяни, використовували імена по батькові.
Однак загалом у Речі Посполитій, де перебувала значна частина українських земель, така традиція не була поширеною. Тому в XVIII столітті вживання імен по батькові почало занепадати.
Журналіст і громадський діяч Володимир Островський у 1946 році в статті “Радянського Львова” описував цей процес: “Українська шляхта почала зраджувати старі звичаї і вживати польське звернення пан, пані”.
За його словами, згодом цю практику перейняли міщани – ремісники та купці, які “залюбки вживали назв пан, пані – аж до млосності, майже у кожному реченні”.
Сполячені селяни, як пояснював Островський, не називали себе ні “панами”, ні на ім’я по батькові.
Водночас, у росії, де частина України перебувала під владою протягом кількох століть, селянам було заборонено мати імена по батькові.
“Коли Хмельницький писав листи до московського царя, – каже Скопненко, – їх часто виправляли, тому що форму по батькові можна було використовувати тільки за дозволом царя”.
Катерина II, імператриця російської імперії, видала указ, згідно з яким лише вищі класи могли мати імена по батькові.
Олександр Скопненко, кандидат філологічних наук, стверджує, що в російських документах того часу селян називали “Іван Петров син”, а не Іван Петрович.
Таким чином, втративши свою незалежність, українці, які проживали як у росії, так і в Польщі, на кілька століть втратили традицію вживання імен по батькові.
Однак, як зазначає докторка філологічних наук Лариса Масенко, хоча офіційно імена по батькові не використовувалися, люди все ж таки мали неформальні відсилання до свого походження.
Наприклад, у селі дитину могли кликати іменем батька.
Або ж, якщо матір була вдовою або “чимось переважала в родині чоловіка”, дітей могли називати Горпиничами, Ярпиничами, по імені матері.
