Олена Пчілка, справжнє ім’я якої Ольга Косач, була непересічною особистістю, чий життєвий шлях і діяльність важко підсумувати одним словом. Її можна назвати аристократкою української літератури, матір’ю українського націоналізму, емансипанткою, феміністкою, видатною журналісткою, видавчинею, політичною діячкою.
Окрім цього, вона була матір’ю відомої поетеси Лесі Українки, чільною постаттю київської Старої Громади, красунею, законодавицею мод, королевою балів, невтомною збирачкою пісень, узорів та зразків ужиткової народної культури. Її енергія та прагнення до самореалізації викликають захоплення й щиру повагу.
Аристократкою вона була не лише за походженням, але й за стилем життя та письменницькими творчими настановами.
Олена Пчілка залишила глибокий слід в українській історії та культурі, ставши взірцем для багатьох поколінь.
Ольга Драгоманова: життя в інтелігентній українській родині
Ольга Драгоманова, яка народилася 170 років тому, походила з родини, де творчі здібності передавалися з покоління в покоління. Її дядько відомий як поет-декабрист, а старший брат Михайло став одним із найвидатніших інтелектуалів свого часу, ліберальним мислителем, який значно вплинув на розвиток української політичної думки.
Ольга здобула освіту в Київському зразковому пансіонаті шляхетних дівчат. Після закінчення вона одразу долучилася до братового кола, до Громади, де й вела активну діяльність, спрямовану на розвиток української національної ідеології.
Її чоловіком став університетський приятель Михайла Драгоманова Петро Косач. Про побут родини Драгоманових-Косачів можна дізнатися з численних фотографій, мемуарів, листів, а також зі збережених садиб в Колодяжному та Києві.
На фотографіях молода Ольга постає однаково чарівною як у вишуканих сукнях з буфами, бантами та мереживами, так і в народних строях, якими вона дуже захоплювалася. На світських знімках її волосся укладене в складну пишну зачіску з локонами, а на фото в народному вбранні коси прикрашені пишним вінком.
Життя Ольги Драгоманової свідчить про те, що вона була не лише талановитою та освіченою жінкою, але й щирою патріоткою, яка прагнула зробити свій внесок у розвиток української культури та самобутності.
Ольга Драгоманова-Косач: популяризаторка української моди
Саме Ольга Драгоманова-Косач багато в чому й започаткувала моду на народні українські строї. Оселившись з чоловіком на Волині, у Звягелі (нині Новоград-Волинський), вона з ентузіазмом почала збирати фольклор. 1876 року вийшла друком її книга “Український народний орнамент”, яку вона вважала однією з головних справ свого життя. Саме через свою працелюбність та старанність Ольга й обрала собі псевдонім “Пчілка”, що символізував невпинну й плідну роботу.
Вірна своїм українським поглядам, Ольга Петрівна зважилася на сміливий, як на ті часи, педагогічний експеримент. Не бажаючи, щоб її дітей русифікували в офіційних школах, вона навчала їх удома протягом певного часу.
Її чоловік Петро Антонович повністю поділяв погляди дружини. Його навіть називали першим українським татом, який пішов у декретну відпустку. Після народження Лесі молода мати поїхала лікувати “нерви” (сучасною мовою це можна назвати післяпологовою депресією) на водах, а батько, взявши відпустку на службі, фактично сам доглядав за хворобливою дитиною.
Олена Пчілка: мати українського націоналізму
Олену Косач багато хто з повагою називає матір’ю українського націоналізму. Одним із перших, хто надав їй таке почесне звання, був відомий своїми суворими й принциповими оцінками Дмитро Донцов.
Як публіцистка й белетристка, вона постійно підкреслювала гостру потребу вийти за межі обмеженої народницької ідеології, прагнучи представити у своїх творах різні верстви населення та сфери суспільного життя.
У відстоюванні національної ідеї Ольга Косач була послідовною та непохитною. Вона активно брала участь у керівних органах українських інституцій, створених громадівцями, підписувала петиції та вимоги до влади. За потреби вона не боялася вдаватися і до ризикованих, протиправних акцій.
Одним із таких випадків стало святкування роковин Шевченка, де вона публічно накинула на погруддя поета жовто-блакитний прапор, чим викликала обурення присутнього високопосадовця, але водночас отримала щиру підтримку присутніх.
1903 року на відкритті пам’ятника Котляревському в Полтаві офіційно заборонили виступати українською мовою. Проте Олена Пчілка, незважаючи на присутність поліції, сміливо виголосила свою промову рідною мовою.
З початком революції 1905 року з’явилася надія на лібералізацію. Громадівці докладали всіх зусиль, щоб добитися скасування Емського указу 1876 року, який забороняв друк українською мовою. Зрештою, до Петербурга була відправлена делегація, до складу якої ввійшла й Олена Пчілка, щоб вимагати від прем’єр-міністра повернення відібраних українському народу свобод.
Варто зазначити, що, попри царську заборону, українські книги у другій половині ХІХ століття все ж таки друкувалися. Були налагоджені тісні контакти з Галичиною, де цензура була значно толерантнішою. Створилася видавнича база, з’явилися канали напівлегального, а то й нелегального розповсюдження друкованої продукції.
Важливу роль відіграв і хабар, який українці вручили головному цензорові імперії – на той час це був досить поширений спосіб вирішувати проблеми з владою.
“Палка” модернізатора мови: Олена Пчілка та реформа української літературної мови
Емський указ, крім іншого, суворо забороняв переклади українською мовою. Саме в цей час українські культуртрегери розгорнули амбітний перекладацький проект. Для інтерпретації світової класики катастрофічно бракувало мовних засобів, адже протягом кількох десятиліть наша література була вимушено зосереджена на селянській тематиці.
Перечуті селянські правдошукачі вже не відповідали новим потребам, модернізм прокламував урбанізм і заглиблення у складну психологію інтелігентних персонажів. Тож Олена Пчілка, Михайло Старицький, Іван Франко та Леся Українка взялися до реформування літературної мови. Цей процес тоді отримав назву “кування”, тобто виковування, витворення слів.
Може здатися дивним, але загальновживані нині лексеми з’явилися “з примхи” цих відважних авторів. Так, Старицькому ми завдячуємо словами “мрія” та “майбутнє”, а Олені Пчілці – прикметниками “палкий” і “променистий”.
Мовні війни в Україні завжди були популярними – й старше покоління тоді не приймало новацій. Марко Вовчок і Нечуй-Левицький, наприклад, обурювалися, що молодь псує пречудову народну мову. Ці суперечки не позбавлені паралелей з правописними дискусіями сьогодення…
Українська феміністка: Олена Пчілка та її внесок у жіночий рух
Одним із знакових видань, ініційованих і підтриманих Оленою Пчілкою, був феміністський альманах “Перший вінок”. Це стало справжнім маніфестом, що проголошував право жінок на самовираження та активну участь у суспільному житті.
У “Першому вінку” Пчілка публікує чудову повість “Товаришки”, де знайомить читачів з галереєю нових жінок – студенток Цюрихського університету.
Після національної революції Олена Пчілка з самовідданістю поринула у світ етнографії, ставши першою жінкою-академіком. Проте радянській владі вся її багаторічна діяльність видавалася злочинною. 1930 року до неї вдерлися чекісти з ордером на арешт.
Вісімдесятирічна жінка вже не могла самостійно пересуватися, тому розгублені візитери таки вирішили її не забирати. Її доглядали доньки, але невдовзі й вони зазнали переслідувань.
Однак Ользі Косач-Кривинюк вдалося вберегти й вивезти за кордон під час війни пильно бережений архів. Цим вона врятувала унікальний пласт нашої національної пам’яті.
