13 травня 1933 року в харківському будинку “Слово” сталася трагедія, що знаменувала собою початок темного періоду в історії цієї знакової споруди. У квартирі № 9 покінчив життя самогубством відомий український письменник Микола Хвильовий.
Днем раніше безслідно зник його сусід і близький друг Михайло Яловий. Ці події стали початком низки репресій, що обрушилися на мешканців “Слова”, багатьох з яких згодом було заарештовано, засуджено до розстрілу або відправлено до таборів.
Будинок “Слово”: будинок для літераторів
Будинок “Слово” – не просто житлова будівля, а справжній символ української літератури. Зведений у 1920-х роках за проектом архітектора Михайла Дашкевича, він був задуманий як осередок для творчої спільноти.
Не випадково й вулицю, на якій збудували будинок, назвали на честь Червоних Письменників. Сама форма будівлі, що нагадує літеру “С”, підкреслює його символічне значення.
“Слово” стало домом для багатьох видатних українських письменників, серед яких Микола Хвильовий, Остап Вишня, Юрій Яновський. Для тогочасних умов, коли панували комуналки, спільні кухні та “ущільнення”, рівень комфорту в “Слові” був фантастичним: окремі квартири з ізольованими кімнатами та центральне опалення.
Життя в будинку “Слово” не було позбавлене побутових проблем. Як згадував син драматурга Миколи Куліша Володимир, з опаленням траплялися перебої: влітку запаси вугілля вичерпувалися до настання холодів.
Проте, попри ці незручності, мешканці “Слова” мали доступ до новітніх на той час дивовиж. На даху будинку було обладнано солярій з душем, де діти могли засмагати.
Дорослі ж з насолодою користувалися радіоприймачами, які в ті часи були рідкістю. Хто не мав власного, ходив слухати до сусідів.
Для письменників та журналістів невід’ємним атрибутом стала друкарська машинка. Популярними були американські моделі “Сміт” та німецькі “Еріка”. Дехто надавав перевагу компактному “Ремінгтону”, що поміщався у шкіряний футляр, або ж солідному “Ундервуду”.
Усі квартири “Слова” було обладнано телефонами. Чи то для зручності мешканців, чи для полегшення роботи спецслужб, які пильно стежили за письменниками, але саме завдяки телефонам зміст приватних розмов невдовзі міг стати відомим слідчим.
Попри побутові зручності, атмосфера в “Слові” з початку 1930-х років ставала дедалі гнітючішою. Радянський режим посилював тоталітарний контроль, цензура лютувала, а улюблених письменників почали викликати на допити до ГПУ.
Їх звинувачували у найрізноманітніших “гріхах” проти радянської влади: участь у збройних конфліктах під нелояльними прапорами, надмірний песимізм у зображенні пореволюційної дійсності замість її оспівування.
Іншим ставили за злочин захоплення європейською культурою та недостатню любов до “червоної москви”.
Саме ці питання – про орієнтацію української культури на Захід чи на росію – стали предметом запеклих дискусій наприкінці 1920-х років. Проте влада жорстко придушила ці дебати.
Натхнення письменників ґвалтували не лише репресії, а й чітко окреслені рамки “дозволеного” в творчості.
Перший арешт і трагічний фінал
12 травня 1933 року протистояння між українською інтелігенцією та владою перейшло в нову фазу. Вночі до будинку “Слово” вдерлися співробітники НКВС і після обшуку заарештували Михайла Ялового, колишнього президента ВАПЛІТЕ (Вільної Академії Пролетарської Літератури).
Микола Хвильовий, неформальний лідер цієї організації та цілого літературного покоління, зрозумів, що його арешт – лише питання часу.
Він завжди любив число 13, часто згадував про нього у своїх творах, адже й сам народився 13 грудня. І цього разу, 13 травня, сонячного недільного ранку, він вирішив розіграти останній акт життєвої драми за власним сценарієм, а не за планом енкаведистів.
Хвильовий запросив до себе друзів, Миколу Куліша та Олеся Досвітнього. Вони чаювали, спілкувалися, господар навіть грав на гітарі та співав. Він хвалився, що написав новий твір, і пішов до кабінету, щоб його прочитати.
Пролунав глухий постріл. Першим до зачинених дверей кинувся Микола Куліш. Він побачив Хвильового, який сидів у кріслі з простреленою скронею.
Друзі письменника встигли прочитати його передсмертні записки, адже згодом, з появою міліції, вони зникли.
У своїх листах Хвильовий брав на себе відповідальність за долю цілого свого покоління митців. Він називав арешт Ялового “непорозумінням” та несправедливим переслідуванням. Окрему записку письменник написав своїй прийомній доньці Любочці, до якої ставився з батьківською любов’ю.
Після трагічної смерті Хвильового будинок “Слово” харків’яни почали називати не інакше як “крематорієм”. Ніч у ніч до його під’їзду приїжджали “воронянки”, сумнозвісні чорні машини НКВС, забираючи все нових жертв сталінського терору.
Вина не мала значення. Кожен, хто мав хоч найменше відношення до вільнодумства та української культури, міг стати наступним на черзі.
Приречені на смерть
Історія будинку “Слово” сповнена трагічних доль та моторошних подій. Ось один з жахливих епізодів, що стався 4 листопада 1934 року.
Енкаведисти ввірвалися до квартири драматурга Василя Минка на четвертому поверсі, щоб його заарештувати. Проте вдома його не застали. За однією з версій, Мінко, попереджений про небезпеку, встиг втекти до підмосков’я.
Не маючи наміру повертатися з порожніми руками, енкаведисти спустилися на поверх нижче, де мешкав інший Василь, Мисик. Молодий талановитий поет, далекий від політики, опинився в пастці.
На його вимогу пред’явити ордер на арешт, виявилося, що в ньому значиться прізвище Минка – сусіда Мисика.
Це не зупинило катівників. “Галочку” у списку поставили проти прізвища Минка, фактично рятуючи йому життя.
Василь Мисик, не визнавши жодної вини і не підписавши жодних “зізнань”, відбув п’ятирічний термін ув’язнення. Повернувшись до Харкова, він жив тихим та непомітним життям, намагаючись не привертати уваги влади.
Василь Мінко, відчуваючи тягар провини за те, що сталося, намагався всіляко допомагати своєму мимовільному рятівникові.
Впродовж 1933-1938 років більшість мешканців “Слова” стали жертвами репресій. Багато з них загинули в урочищі Сандармох.
Лише одиницям вдалося обдурити зловісну долю і врятуватися, тікаючи від переслідувань та розпочинаючи життя під чужим ім’ям.
Одним з тих, кому вдалося втекти від терору, був молодий літературознавець Григорій Костюк. Він переїхав на російську Північ, де влаштувався на роботу простим службовцем. Там він зустрів інших українців, які також рятувалися від переслідувань.
Однак Костюк не зміг довго жити під чужим ім’ям та вдалечині від Батьківщини. Він повернувся в Україну, де його невдовзі заарештували та заслали до таборів.
Відбувши порівняно невеликий термін, Костюк у 1943 році емігрував до США. Там він здобув визнання як видатний історик літератури та мемуарист.
Сьогодні, дивлячись на будівлю “Слова” згори, можна помітити її незвичайний силует. “С” мало символізувати слово, літературу. Проте в часи жорстокого терору воно більше нагадувало про смерть.
Нині на меморіальній дошці будівлі викарбувані імена її знаменитих колишніх мешканців. Цей список змушує задуматися про ще одну асоціацію – про славу, якою увінчані майстри українського слова.
Краєвиди цієї вулиці стали пейзажними замальовками у багатьох класичних творах української літератури. І хоча трагічна історія будинку “Слово” назавжди залишиться в пам’яті, вона не зможе затьмарити велич українського слова та його безсмертних творців.
