20-30-ті роки XX століття в історії української культури позначені феноменом “Розстріляного відродження”, або “Червоного ренесансу”. Це був період небувалого духовного піднесення, коли українське мистецтво сягнуло вершин свого розвитку.
Літературно-мистецький рух того часу об’єднав видатних письменників, поетів, драматургів, художників, режисерів, які прагнули не лише творити, але й виховати нову людину на засадах гуманізму та національної самоідентичності.
До числа представників “Розстріляного відродження” належали: Микола Хвильовий, Микола Куліш, Григорій Косинка, Микола Зеров, Лесь Курбас, Валер’ян Підмогильний, Юрій Яновський, Олександр Довженко, Євген Плужник, Михайль Семенко, Максим Рильський, Павло Тичина, Остап Вишня та багато інших.
Осередком української культури того часу вважалося місто Харків. Саме тут вирувало жваве творче життя, виникали нові літературні об’єднання: “Ланка” (пізніше “МАРС”), “Плуг”, “Молодняк”, “Спілка письменників західної України”, ЛОЧАФ.
Найбільш впливовим стало об’єднання “ВАПЛІТЕ” (“Вільна Академія Пролетарської Літератури”), яке очолив Микола Хвильовий. Саме ВАПЛІТЕ стало рушієм славетної літературної дискусії 1925-1928 років, в якій українські письменники відстоювали право на самобутню національну літературу, орієнтовану на європейські культурні традиції.
Передумови Розстріляного відродження
20-30-ті роки XX століття стали для української культури періодом як небувалого піднесення, так і трагічного обриву. З одного боку, це був час, коли українська мова вперше за довгий час не зазнавала офіційної заборони, що стимулювало бурхливий розвиток літератури, мистецтва, театру. З іншого боку, радянська влада, яка прийшла на українські землі, поступово розгортала політику жорсткого контролю та репресій, спрямовану на витіснення української мови та культури.
Чому ж радянська влада не ввела жорсткі репресії одразу ж після захоплення України?
- Уникнути сильного опору. Різке обмеження вживання української мови ймовірно призвело б до масових протестів та збройного опору, що становило б значну загрозу для радянського режиму.
- Виявити “ворогів”. Радянська влада прагнула спочатку ідентифікувати всіх, хто підтримував Українську Народну Республіку та виступав за незалежність України. Це дозволило їм зосередити репресії на певних групах населення, а не на всій українській нації.
- Зібрати зброю. Після революції та громадянської війни значна кількість зброї залишалася в руках населення. Радянська влада прагнула роззброїти людей, щоб зменшити ймовірність збройного опору.
Як радянська влада змінювала мовну ситуацію в Україні?
З часом радянська влада почала впроваджувати політику, спрямовану на витіснення української мови та утвердження російської як домінуючої. Ця політика включала:
- Знищення української інтелігенції. Багато українських письменників, поетів, науковців, педагогів стали жертвами репресій. Це завдало нищівного удару по українській культурі та мові, адже саме ці люди були її носіями та творцями.
- Нав’язування комплексу меншовартості. Радянська пропаганда зображувала українську мову як “селянську”, “нерозвинену”, “непридатну для науки й культури”. Це призвело до того, що багато українців почали соромитися своєї мови та прагнути перейти на російську.
- Обмеження використання української мови. Українська мова була витіснена з офіційної сфери: з державних установ, шкіл, ЗМІ. Це ускладнювало її використання в повсякденному житті та загрожувало її майбутньому.
- Стимулювання переходу на російську. Радянська влада надавала переваги тим, хто використовував російську мову. Це стосувалося кар’єрного росту, освіти, доступу до інформації.
Репресії проти української інтелігенції: трагедія “Розстріляного відродження”
Комуністична партія, яка прагнула до тотального контролю над усіма сферами життя, не оминула й культуру. Література та мистецтво стали розглядатися як ділянка “культурного фронту”, де панувала жорстка цензура та ідеологічна диктатура.
Першими під удар потрапили літературні об’єднання. Їх забороняли, а їхніх членів переслідували. Незабаром репресії торкнулися й інших діячів культури: науковців, освітян, письменників, художників, режисерів.
1933 рік став трагічним переломним моментом. Арешт Михайла Ялового та самогубство Миколи Хвильового ознаменували собою початок масового нищення української інтелігенції.
Жертвами сталінського терору стали кращі українські письменники: Б. Антоненко-Давидович, М. Яловий, Остап Вишня (П. Губенко).
Під гаслом боротьби з “націоналістичною контрреволюцією” до концтаборів кинули й знищили:
- Леся Курбаса, засновника української школи монументального мистецтва;
- письменників М. Куліша, М. Зерова, Г. Косинку;
- Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича, Євгена Плужника, Дмитра Фальківського, Олексу Влизька, Валер’яна Підмогильного, Володимира Свідзинського, Майка Йогансена, Михайла Семенка, Костя Буревія.
У 1937 році трапилася жахлива трагедія: в урочищі Сандармох на півночі росії було розстріляно 1111 в’язнів, серед яких було 130 українських письменників. Це жорстоке вбивство стало ще одним жахливим актом терору, влаштованим на честь 20-річчя Жовтневої революції.
За приблизними підрахунками, впродовж 1930-х років в УРСР було знищено близько 80% творчої інтелігенції. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 році, після 1938 року твори вийшли друком лише у 36 (а 7 письменників померли своєю смертю).
Ціле літературне покоління, жорстоко знищене більшовицькою владою, отримало трагічну назву – “Розстріляне відродження”. Їхні твори, сповнені щирого патріотизму, прагнення до свободи й самоідентичності, були заборонені, а імена замовчувалися. Проте, спадщина “Розстріляного відродження” й досі жива, адже вона нагадує нам про невичерпну силу українського духу, його прагнення до краси, правди й самоствердження.
Представники “Розстріляного відродження”:
Представників “Розстріляного відродження” можна умовно поділити на кілька груп, адже їхні долі під час та після сталінських репресій були різними.
Першу групу становлять безпосередні жертви терору. Це письменники: Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Марко Вороний, Микола Куліш, Микола Хвильовий, Михайло Семенко, Євген Плужник, Микола Зеров та багато інших. Їхні життя були трагічно обірвані: вони були страчені, загинули в концтаборах або вчинили самогубство, коли арешт був неминучий.
Незважаючи на те, що більшість з них були реабілітовані в кінці 1950-х років, їхня творчість й досі залишалася неоголошеною й забороненою. Радянська влада не заохочувала знайомство з їхніми творами, замовчувала їхнє існування. Багато творів, особливо пізніх, було знищено в сталінський період. Наприклад, не збереглося жодного монументального твору Михайла Бойчука, засновника цілої школи монументального живопису.
Проте, радянська влада визнала творчість тих небагатьох митців, які загинули, але чиї твори вписувалися в рамки соцреалізму. Їхні роботи передруковувалися, могли навіть включатися до шкільних програм.
Другу групу становлять ті, хто уникнув найвищої міри покарання і зумів вижити в тюрмах і концтаборах. Деяким з них, як Івану Багряному, навіть вдалося втекти.
Доля цих людей склалася по-різному.
- Остап Вишня, після відбуття строку, став “слухняним співцем сталінського режиму”.
- Борис Антоненко-Давидович, звільнений лише після реабілітації у 1957 році, до кінця життя залишався в опозиції до радянської влади.
Третя група – це ті, хто уникнув репресій, адже їхня творчість була далека від вузьких партійних рамок, але все ж таки засуджувалася радянською владою. Твори цих людей також заборонялися й замовчувалися, їх вилучали з бібліотек і знищували.
- Переважна більшість з них померла до початку масових репресій (Леонід Чернов, Олександр Богомазов, Гнат Михайличенко).
- Дехто врятувався, відійшовши від активної діяльності (Марія Галич).
- Дуже небагатьом вдалося вчасно емігрувати (Юрій Клен).
До четвертої групи належать ті митці, чия творчість або чітко відповідала компартійним нормам, або ж зазнала значних змін в період сталінських репресій. Страх за своє життя змушував їх швидко пристосовуватися, перетворюючись на пропагандистів від мистецтва.
- Твори Максима Рильського, Павла Тичини, Володимира Сосюри, Івана Кочерги й багатьох інших, створені в цей час, та й пізніше, не мають високої художньої цінності, їм бракує індивідуальності форм і стилів.
- Їх можна вважати типовими зразками соцреалістичного пропагандистського мистецтва.
Важливо пам’ятати про всіх представників “Розстріляного відродження”, адже кожен з них зробив свій внесок у розвиток української культури. Їхня трагічна доля – це не лише особиста трагедія, але й трагедія цілого народу. Їхня творчість – це безцінний спадок, який ми повинні берегти й вивчати.
