Ювілейна дата Пантелеймона Куліша переносить нас у часи європейського романтизму. Саме тоді затверджувалися ідеали романтичного кохання, пристрасті, навіть романтичної зовнішності та моди на особливі банти та капелюхи. Розчарувавшись у раціональних побудовах універсалізму, почали наголошувати на особливому, екзотичному, унікальному. А також утверджували національну ідею як запоруку культурної розмаїтості.
Дух нації намагалися осягнути через звернення до витоків, до золотого віку, далекого героїчного минулого. Неабиякою популярністю, завдяки Вальтеру Скотту, користувалася історична проза.
Першим українським романом у стилі Скотта стала “Чорна рада” Куліша, де він звернувся до героїчної козацької міфології. Цікавими є й його власні життєві романи.
Куліш мав західницькі настанови, писав про конечну потребу поставити український курінь у Європі. Він перекладав Шекспіра, Міцкевича. Його перекладом Святого Письма ми користуємося й досі. Але, що ще ми знаємо про нього?
Політичні репресії Пантелеймона Куліша
Це покоління українських інтелектуалів не обмежувалося лише літературою. Вони прагнули втілити в життя політичний проект.
1846 року виникло таємне Кирило-Мефодіївське братство. Воно стало першою на теренах російської імперії організацією, яка проголосила ідею національного визволення й розбудови України як самостійної держави. Царська влада розцінила це як загрозу своєму існуванню і жорстоко покарала братчиків.
Пантелеймона Куліша заарештували через кілька місяців після весілля. Його молода дружина, Олександра з Білозерських, негайно вирушила до Петербурга, щоб клопотатися за чоловіка. Їх чекало заслання, де вони жили в самоті й злиднях, витрачаючи посаг Олександри.
Зазнавши жорстокої розправи за політичну діяльність, Куліш з головою поринув у культурницьку, видавничу та літературну сферу, віддаючи їй усі свої сили.
У Петербурзі, заручившись підтримкою меценатів, зокрема Василя Тарновського, він організував друкарню. Там друкували книги, збірники, а згодом з’явився й перший український журнал “Основа”.
Нецікава дружина:
Кохання Пантелеймона Куліша до його дружини Олександри Михайлівни не витримало випробування труднощами й злиденним побутом. Він жартома називав її “Господарські Здібності”: вона була покірливою, згідливою, але й нецікавою. З Олександрою було добре на хуторі, але в публічному Петербурзі він її соромився.
Невдовзі подружжя роз’їжджається: Олександра, залишивши Куліша в російській столиці, повертається в Україну, до рідної Мотронівки. Офіційною причиною стало її нервове захворювання. Там вона зайнялася літературною працею й зрештою здобула собі певне ім’я як авторка віршів і прози під псевдонімом Ганна Барвінок.
Тим часом з’являється новий тип жінок – непатріархальних, емансипованих. Епістолярні романи, які не потребували реальних стосунків, схоже, були більш привабливими для Куліша. Він закликав провінційних панночок, доньок українських дворян, вивчати рідну історію, записувати пісні й досліджувати народний побут.
Його кореспондентки чекали на більш інтимні листи, тож скоро столичного пророка розчаровували й з нуджували. Маючи доволі старомодні смаки, Куліш віддавав перевагу сентиментальним повістям і не визнавав таланту неймовірно популярної Жорж Санд.
Роман з Марко Вовчок: драматичне випробування
Саме роман з українською “Жорж Санд” – Марією Маркович – став для Куліша драматичним випробуванням. Її перші оповідання, надіслані йому для публікації, неймовірно вразили метра.
При зустрічі молода жінка причарувала всіх. Її стриманість і сором’язливість змусили літературного наставника назвати її “мовчущим божеством”. За деякими твердженнями, саме він вигадав для неї псевдонім “Марко Вовчок”.
(Згодом, мстиво, – адже мстивість була йому не чужа, – він наполягав, що одразу розпізнав у ній “вовчу” хижу натуру. Насправді ж найімовірніше, що літературне ім’я з’явилося зі співзвучності з реальним прізвищем авторки.)
Куліш прагнув стати для Марії Олександрівни наставником, захисником і, само собою, коханим.
Однак його моралізаторство та іпохондрія дуже швидко набридли Марії Олександрівні. Це був перший випадок, коли не він кидав жінку, а вона змушена була зректися його. Не добившись взаємності, Куліш, який раніше обожнював Марію, вмить відчув до неї лише ненависть.
Успішна й самодостатня письменниця дратувала й обурювала його. Їй не потрібна була чоловіча підтримка, а це означало, що неможливо було зіграти звичні в патріархальному суспільстві чоловічі ролі.
Травма виявилася глибокою. Куліш страждав, писав друзям листи, перейняті суїцидальними настроями. Знову ж таки, важко розрізнити, де він був щирим, а де просто використовував штампи романтичної “вертерівської” риторики.
В епоху раннього романтизму, на початку ХІХ століття, самогубство через нерозділене кохання часто ставало сюжетом літературних творів. Так чи інакше, суїцидальні наміри здебільшого підсумовувалися роздумами про те, що він мусить жити, щоб допомогти коханій Марії у біді й злигоднях, які її чекають.
Однак жодних підстав для таких побоювань не було. Кар’єра Марко Вовчок склалася блискуче. Очевидно, мрії про порятунок коханої були потрібні Кулішу для збереження власної чоловічої гідності.
Після життєвих поразок Пантелеймон Олександрович не раз тікав на свій хутір, щоб залікувати рани. Він навіть виробив у своїх знаменитих “Листах з хутора” особливу філософію, наполягаючи, що український хутір – найкраща з вигаданих людством форм співіснування.
Утім, реальне господарювання йшло у нього геть нікуди, і гроші він зрештою їхав заробляти до столиці.
Тож після розриву з Марією Олександрівною він помирився з дружиною і вирушив з нею в подорож пароплавом по Волзі, шукаючи нових вражень.
Третій “незайвий” в родині Глібова
Завітавши за якийсь час до Чернігова, Куліш закохався знову – цього разу його обраницею стала дружина Леоніда Глібова, Параска. Слава донжуана лестила йому. Глібов, знаючи про примхливий і мінливий характер дружини, дав їй свободу вибору.
Однак Пантелеймон Олександрович не хотів остаточно розривати стосунки з власною дружиною, тож якийсь час задовольнявся роллю “третього” в родині Глібових. Цей роман з юною красунею нібито омолодив його, у його листах навіть поменшало звичного моралізаторства.
Проте вже за кілька місяців він повертається до звичної роботи в Петербурзі й знову стверджує, що немає більшого щастя, як книги і знання, які вони дають.
Пантелеймон Куліш – людина парадоксів і романтичних внутрішніх суперечностей. З одного боку, він був культурним діячем, естетом, який працював за умов, коли потрібно було дбати про освіту народу, писати букварі й популярні брошури, закладати інституції, які б забезпечували духовні потреби поневоленої нації.
З іншого боку, кабінетний вчений, дослідник і письменник, він також активно займався громадськими справами, постійно конфліктуючи з власною громадою.
Модерністське покоління початку ХХ століття, яке вважало себе європеїзованим, піднесло Куліша на п’єдестал, визнавши його однією з центральних постатей класичного канону. А з утвердженням радянських ціннісних ієрархій влада на кілька десятиліть заборонила згадувати саме ім’я Куліша, звинувативши його у злісному українському буржуазному націоналізмі.
Можливо, саме цією роздвоєністю й складністю натури Куліш і є найбільш цікавим для нас сьогодні.
