Хоча українізація й у 1917 році мала неабияку вагу, 1923 рік став для неї поворотним. Влада того часу усвідомила, що для розбудови держави необхідна українізація не лише армії та установ, а й преси.
Саме 1923 року радянський уряд, змушений йти на компроміси через невдачі з “вкоріненням” комунізму, проголосив політику коренізації/українізації. Згідно з декретом Раднаркому УСРР, прийнятим 23 липня, українська мова була визначена мовою навчання в усіх типах шкіл.
Окрім освіти, українізація стосувалася також державних установ та культури. Цікаво, що за переписом 1926 року, з 29 мільйонів населення України, українську мову рідною назвали понад 22 мільйони. Це зумовило бурхливий розвиток українського шкільництва, яке, безсумнівно, відіграло ключову роль у збереженні культурної ідентичності українців.
Українською мовою почали виходити не лише центральні, а й регіональні газети. Наприклад, “Одеські вісті” набули нового звучання, перетворившись на “Чорноморську комуну”.
Розквіт україністики в 20-ті роки
20-ті роки XX століття стали періодом бурхливого розвитку україністики. Ця дисципліна, що вивчає українську мову, літературу та культуру, нарешті здобула статус повноцінної університетської науки, а її здобутки й досі мають неабияке значення.
У Київському університеті, який тоді називався “Інститутом народної освіти”, викладали такі відомі українські науковці, як Микола Зеров, Павло Филипович та Борис Якубський. Вони започаткували фундаментальні курси з вітчизняної літератури, які здобули широку популярність.
В Академії наук України кипіла робота над створенням словників та наукової термінології. Видавалися нові підручники та навчальні посібники з україністики.
Одним із знакових видань того часу став словник “Фразеологія ділової мови”, який уклали друзі-ланківці, відомі письменники Валер’ян Підмогильний та Євген Плужник. Цей словник витримав кілька перевидань і й досі залишається цінним джерелом для дослідників української мови.
Для студентів технічних спеціальностей перекладалися авторитетні підручники з європейських мов українською мовою. У Київській політехніці відкрили курси української мови, а також запровадили нову дисципліну – “українознавство”.
Цікаво зазначити, що до Києва того часу приїжджали з різних куточків України, зокрема з Кубані, аби здобути освіту в галузі україністики. Літературознавець Григорій Костюк у своїх мемуарах “Зустрічі і прощання” згадує про своїх однокурсників-кубанців, які згодом, у 30-ті роки, стали жертвами репресій.
20-ті роки XX століття стали справжнім золотим віком для україністики. Завдяки самовідданій праці українських науковців та письменників, ця наука здобула міцні підвалини й дала потужний поштовх для розвитку української мови, літератури та культури.
“Українізація”: примус та сарказм
“Прілічнєє ізнасілованной, нєжєлі украінізірованной” – так описували українізацію 20-х років деякі супротивники цієї політики.
Для багатьох чиновників українізація стала справжньою “пекельною примарою”. Їх змушували складати іспити з української мови, аби зберегти свої посади. Це призвело до масового відкриття мовних курсів, де клерки, за словами тогочасних письменників, “морочилися з геть немотивованими бухгалтерами”.
Втім, не всі ставилися до українізації з ворожістю. Героїня роману Підмогильного “Невеличка драма” швидко вивчила українську мову, аби завоювати серце багатого нареченого.
Проте загалом бюрократи чинили шалений опір українізації. Їм було складно долати звичку, адже, як відомо, “друга натура”.
Майстерно змалював цю атмосферу сатиричного спротиву Микола Куліш у своїй знаменитій комедії “Мина Мазайло”.
Бідолашний Мина Мазайло, як то кажуть, не встигав за часом. Роками його зневажали за “мужицьке” прізвище. За словами самого Мини, через це кохана дівчина відмовилася вийти за нього заміж, а репетитори не хотіли брати на роботу. І ось, нарешті, в “демократичному” суспільстві (зробити це було б значно складніше за часів царату) він вирішує змінити своє прізвище на більш аристократичне.
Для Мазайла та його оточення культурна вищість асоціювалася з російською, імперською ідентичністю. Тому русифікація суфікса прізвища здавалася їм запорукою щасливого життя.
Українізація ж настільки допекла, що родичка Мазайла, “тьотя Мотя”, навіть висловилася: “прілічнєє бить ізнасілованной, нєжєлі украінізірованной”.
Фінал п’єси Куліша нетішний: за злісний спротив українізації Мазайла звільняють з роботи.
Розквіт української культури в 20-ті роки
Українізація 20-х років мала найбільший вплив саме на культурну сферу. Українське мистецтво того часу переживало справжнє піднесення, активно розвивалися модерністські стилі та течії.
Якщо на початку 20-х років домінувала поезія та малі літературні форми, то до кінця десятиліття з’явився цілий ряд цікавих романів. Зрозуміло, що політика не мала прямого впливу на літературу чи живопис, але з’явився новий читач – студентська молодь, яка активно відвідувала численні мистецькі диспути.
Державна підтримка сприяла появі потужних видавництв та регулярному виходу авторитетних часописів. Наприклад, кооперативне видавництво “Книгоспілка” мало по всій Україні близько 800 книгарень. Видавалися твори як для міста, так і для села, художня література та підручники для всіх рівнів освіти.
На сторінках таких журналів, як “Червоний шлях”, “Життя й революція”, “Вапліте”, “Нова ґенерація”, публікувалися твори авторів різних орієнтацій – від традиціоналістів до авангардистів.
Виходили багатотомні академічні видання класиків української літератури, зокрема вперше були підготовлені повні зібрання творів Лесі Українки та Михайла Коцюбинського.
Багато з перекладів, зроблених у 20-ті роки, продовжували друкувати й далі, навіть попри те, що самі перекладачі, наприклад, Валер’ян Підмогильний, загинули в таборах.
Українське кіно та опера в 20-ті роки
Українізація 20-х років знайшла своє відображення й у кіномистецтві. На одеській “кінофабриці”, як її тоді називали, знімалися не лише шедеври Олександра Довженка, а й чимало популярних стрічок за участю зіркових акторів, таких як Амвросій Бучма та Наталя Ужвій.
Українські версії оперних вистав спочатку зустріли з неприйняттям та глузуванням (подібне явище ми спостерігали й у наш час, коли почали дублювати телефільми українською).
Проте невдовзі галас вщух, адже перекладами оперних лібрето займалися кращі українські поети.
