Василь Стус – це постать, яка назавжди увійшла в історію української літератури та боротьби за незалежність. Його поезія, створена переважно в умовах радянських таборів, стала символом незламності духу та боротьби за свободу. Стус – це не просто поет, а й один із найвизначніших діячів Українського Руху Опору.
Його творчість – це скарбниця національної думки, яка і донині надихає нові покоління. Своїми віршами Стус виражав глибокі почуття патріотизму, любові до рідної землі та боротьби за справедливість. Його твори – це не просто поезія, а й своєрідний маніфест українського національного духу.
Читайте також: слова, що надихають: мудрі поради Василя Стуса для кожного
За свої переконання Василь Стус заплатив високу ціну: 15 років неволі та, зрештою, життя. Незважаючи на всі труднощі, він не зламався і до останнього дня залишався вірним своїм ідеалам. Смерть Стуса стала величезною втратою для всієї України.
Накращі вірші Василя Стуса про Україну
Цікаво, що сам Стус не завжди ототожнював себе з поетом. Він був досить скромною людиною і не прагнув слави. Проте, його творчість була настільки потужною та впливовою, що її неможливо було ігнорувати. Незважаючи на коротке життя, Стус залишив після себе багату літературну спадщину. Його твори перекладено багатьма мовами і відомі далеко за межами України. Саме тому ми і підготували для вас добірку найкращих віршів Василя Стуса про Україну.
1. О земле втрачена, явися
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні
І лазурове простелися,
Пролийся мертвому мені!
I поверни у дні забуті,
Росою згадок окропи,
Віддай усеблагій покуті
І тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
Спадають гуси до води,
В далеких пожиттєвих ерах
Мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
Де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
Над райдугою голосів,
Ранкові нашепти молільниць,
Де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
І солодавий запах винниць,
Як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
Твої пшеничні руки білі
Над безберегістю полів,
Де коси чорні на світанні
І жаром спечені уста,
Троянди пуп’янки духмяні
І ти — і грішна, і свята,
Де та западиста долина,
Той приярок і те кубло,
Де тріпалася лебединя,
Туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
І бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
Бодай у зболеному сні,
І лазурово простелися,
І душу порятуй мені.
2. Сто років як сконала Січ
Сто років як сконала Січ.
Сибір. І соловецькі келії.
І глупа облягає ніч
Пекельний край і крик пекельний.
Сто років мучених надій,
І сподівань, і вір, і крові
Синів, що за любов тавровані,
Сто серць, як сто палахкотіть.
Та виростають з личаків,
Із шаровар, з курної хати
Раби зростають до синів
Своєї України-матері.
Ти вже не згинеш, ти двожилава,
Земля, рабована віками,
І не скарать тебе душителям
Сибірами і соловками.
Ти ще виболюєшся болем,
Ти ще роздерта на шматки,
Та вже, крута і непокірна,
Ти випросталася для волі,
Ти гнівом виросла. Тепер
Не матимеш од нього спокою,
Йому ж рости й рости, допоки
Не упадуть тюремні двері.
І радісним буремним громом
Спадають з неба блискавиці,
Тарасові провісні птиці –
Слова шугають над Дніпром.
3. З дитячих спогадів
Добридень наш – гіркаво-запахущий,
Осотом і щирицею пропах.
Куріє порох. Недалечко – шлях.
Зобіч од нього – сизі райські кущі.
Подертий бриль на голові. В руках –
Тупа сапа: цупкий будяк колючий!
Вузенька постать на п’яти рядках
Тобі за редьку гірше надокучить.
А потім глухо загуде гудок
Парокотельні – й світ тобі розвидніє,
Як озоветься наш городній бог
Своїм ласкавим і гірким “добриднем”.
Він із спецівки вийме хліба шмат –
І рідний степ ріднішає стократ.
4. Біля метро “Хрещатик”
Біля метро “Хрещатик”
Щоранку зупиняється
Дитячий візок.
Двірничка вибирає з чавунних урн
Накиданий мотлох –
Старі газети, ганчір’я,
Коробки з-під сірників, недокурки,
Навантажить ними візок
І сквером каштанів рушає далі.
А сьогодні, напередодні свята,
Вона вбрала найкращу спідницю з сатину,
Новенькі черевики й фуфайку,
Навіть візок прикрасила
Штучними квітами з поролону.
Усмішка й задума на її обличчі
Творить рівновагу щастя.
5. Пам’яті А.Г.
Ярій, душе. Ярій, а не ридай.
У білій стужі сонце України.
А ти шукай – червону тінь калини
На чорних водах – тінь її шукай,
Де жменька нас. Малесенька шопта
Лише для молитов і сподівання.
Усім нам смерть судилася зарання,
Бо калинова кров — така ж крута,
Вона така ж терпка, як в наших жилах.
У сивій завірюсі голосінь
Ці грона болю, що падуть в глибінь,
Безсмертною бідою окошились.
Вірші Василя Стуса про кохання
1. Крізь сотні сумнівів я йду до тебе
Крізь сотні сумнівів я йду до тебе,
Добро і правдо віку. Через сто
Зневір. Моя душа, запрагла неба,
В буремнім леті держить путь на стовп
Високого вогню, що осіянний
Одним твоїм бажанням. Аж туди,
Де не лягали ще людські сліди,
З щовба на щовб, аж поза смертні грані
Людських дерзань, за чорну порожнечу,
Де вже нема ні щастя, ні біди.
I врочить порив: не спиняйся, йди,
То — шлях правдивий. Ти — його предтеча.
2. Їх було двоє – прибиральниця і двірник
Їх було двоє – прибиральниця і двірник.
Вони сиділи на Володимирській гірці –
Там, де видно увесь Труханів острів,
Дарницю і навіть поближні трамваї,
І жваво обговорювали замацану статтю
“Як ми готуємо пленум райкому”.
Між ними спалахнула жвава дискусія,
В якому районі міста
Пленуми провадяться найкраще.
Двірник був настирливий,
Але прибиральниця не здавалась :
По пам’яті вона цитувала Брежнєва.
Докази її, майже незаперечливі,
Таки справляли враження,
Бо двірник, скільки не опирався,
Мусив був здатися.
З кишені він дістав
Загорнений у газету сніданок –
Цибулю, хліб, кусень сала й пляшку води,
Щедро розполовинив,
Віддавши їй більшу частину
Хліба, цибулі і навіть сала.
Поївши і попивши,
Прибиральниця дістала з-за пазухи
Зашмарованого вузлика,
Висипала в жменю дріб’язок,
Піднесла до очей
І стала підраховувати навпомац.
Напевно, вона збиралася
Розрахуватися за сніданок,
Але двірник зробив королівський жест:
Мовляв, не треба платні,
Сьогодні він частує.
3. Ми сиділи за пляшкою шампанського
Ми сиділи за пляшкою шампанського
В тихенькому прокуреному кафе.
I вона відчувала себе царицею,
Афродітою, що проминувши рибалок
(за столиками забивали козла),
Алкоголіків, невтомних шукачів
Великих жіночих бюстів,
Щойно зайшла в таверну,
Де тінь, і вино, і прихисток.
А коли ми вийшли
На знелюднілий вечірній берег
І я, не ждучи нагоди,
Спробував її взяти,
Хвиля відбігла, наче сторожовий пес,
Якого чекає попереду
Чорна робота.
4. День величався і пишався…
День величався і пишався.
Ми ж, двоє піших пішаниць,
Упали в небо горілиць,
А світ, немов горіх, розпався.
I вже ні неба, ні землі —
Лиш ти одна, моя надіє,
І та не жевріє — чорніє
В опротипівнічній імлі.
Та дякувати богу — вдвох.
Наш день попереду — мов зараз.
Ще й солов’їв любовна пара
Співає тьох та перетьох.
5. Мов лебединя, розкрилила…
Мов лебединя, розкрилила
Тонкоголосі дві руки,
Ледь теплі губи притулила
Мені до змерзлої щоки,
Сльозою темінь пронизала,
В пропасниці чи маячні
Казала щось — не доказала.
Мов на антоновім огні,
Не чув нічого і не бачив,
В останньому зусиллі зміг
Збагнути: все. Тебе я втрачу,
Ось тільки заверну за ріг.
