Столиця України: Київ чи Харків?
Одним із важливих досягнень української революції 1917 року стало повернення Києву статусу столиці. Місто знову стало центром політичного життя, а його символічна роль зберігалася й після поразки УНР.
Однак, щоб остаточно знищити будь-які згадки про українську державність, більшовики вирішили перенести столицю до Харкова.
Після проголошення України радянською республікою нова влада здійснила доволі амбітний, як на той час злиденний та зруйнований стан країни, експеримент.
Київ позбавили столичного статусу, понизивши його до рядового обласного центру, а новим осередком влади став пролетарський Харків.
Цей крок мав на меті не лише послабити вплив української національної еліти, що зосереджувалась у Києві, але й підкреслити розрив з “буржуазним” минулим та орієнтацію на нову, “пролетарську” столицю.
Чому радянська влада перенесла столицю з Києва до Харкова?
Однозначної відповіді на питання, чому радянська влада перенесла столицю з Києва до Харкова, не існує. Існувало декілька причин, які, ймовірно, діяли комплексно.
Частково це рішення було спричинене духом тогочасних змін, коли старі цінності руйнувалися, а на їхнє місце прагнули поставити нові, “хоч гірше, аби інше”.
Вплинула й орієнтація на російську модель, де москва також була проголошена “старосвітською” і негідною залишатися політичним центром.
Проте, найважливішою причиною, ймовірно, було те, що Київ, попри поразку Української Народної Республіки, все ще залишався символічною столицею, “градом князя Кия”.
Пам’ятки, собори, музеї, меморіали, театри, бібліотеки, видавництва та, головне, люди – все це створювало атмосферу, в якій радянська влада не могла “вкоренитися”.
Саме тому метою перенесення столиці стало позбавлення українців історичної пам’яті. Радянська влада прагнула стерти з свідомості людей спогади про величні маніфестації, жовто-блакитні прапори та читання універсалів Центральної Ради.
На думку радянського керівництва, “слобожанські незабудовані простори” радянізувати буде простіше.
Однак, як свідчить історія, нічого не виникає з нічого. Столицю не можна просто призначити декретом. Її статус формується століттями, вростаючи в серця людей та вливаючись в саме буття міста.
Місту не вистачало “символічного й культурного капіталу”, який століттями накопичувався в Києві.
Це відчули й митці того часу. Павло Тичина у вірші “Харків” сумно запитує: “Харків, Харків, де твоє обличчя? // Де твій центр?”.
Микола Хвильовий, хоч і не киянин, називає Харків “смердючим промисловим містом”, яке “забуло слобожанське народження” й не може зрівнятися з величчю Києва.
Без історичної пам’яті, без органічного зв’язку з минулим, нове місто не змогло вирости ні в культурний, ні в політичний центр. “Не йшли будинки в хмари”, “не складалося з величністю”, – констатують письменники.
Переїзд столиці до Харкова, задуманий як “радикальна хірургія” для “видалення” пам’яті, обернувся на провал. Банкрутство нового “центру” стало очевидним одразу, й Радянська влада не змогла нічого змінити в цій ситуації.
Переїзд до Харкова: непрості умови
Переїзд до Харкова у 1920-х роках був складним процесом, адже місто не було готове до напливу людей. Катастрофічно не вистачало житла та офісних приміщень.
Співробітники “Вістей ВУЦВК”, однієї з найповажніших газет того часу, оселилися в жахливих умовах. Їх розмістили в “комуні” на Пушкінській вулиці, де простір у покинутій садибі розгородили фанерою, щоб вистачило місця для найпростішого ліжка. Навіть таке убоге помешкання вважалося розкішшю для пролетаріату.
Відомий поет Павло Тичина, який належав до того ж покоління, взагалі не мав власного куточка. Він змушений був спати просто в редакції на столі, використовуючи пачки газет замість подушки.
Багато родин, не бажаючи терпіти такі нестерпні умови, залишалися жити в Києві, який хоч і втратив статус столиці, але пропонував більш-менш налагоджене життя та побутові зручності.
Переїзд столиці з Києва до Харкова у 1934 році мав значний вплив на українську культурну еліту. Багатьох письменників, поетів, театральних діячів було фактично примусово переселено до нового “центру”.
Деякі з них, як наприклад поети “неокласичного ґрона”, не змогли уявити себе поза Києвом і категорично відмовилися від переїзду. Їхнє рішення, як виявилося, було правильним, адже столиця невдовзі повернулася до свого історичного місця.
Тим же, хто погодився на переїзд, довелося нелегко. Їх відірвали від звичного середовища, від читачів і шанувальників. Наприклад, авангардні вистави Леся Курбаса, які з успіхом йшли в Києві, не знайшли схвалення у публіки більш консервативного Харкова.
Однак, для деяких творчих людей переїзд до Харкова відкрив нові можливості. Місто, яке прагнуло стати “новою столицею”, вабило архітекторів та інших митців перспективами для реалізації амбітних проектів.
Оголошувалися конкурси, народжувалися сміливі, екстравагантні задуми. Будівництво нового центру міста на левадах біля Сумської стало справжнім святом архітектурної думки. Проекти, які там презентувалися, затьмарювали навіть роботи світових знаменитостей – братів Весніних та Вальтера Гропіуса.
Нове будівництво велося переважно в стилі конструктивізму. Найвідомішою його пам’яткою став Держпром, який надовго став символом модернізації та індустріалізації радянської України.
Будівництво в стилі конструктивізму, з його чіткими лініями, незвичними пропорціями, стало своєрідним “записаним в камені” маніфестом нового стилю.
Чому ж сталося так, що Київ, який лише кілька років тому був “занадто національно свідомим”, щоб бути столицею, знову став привабливим для радянської влади?
Імовірно, причиною цього рішення стало кілька факторів.
По-перше, літо 1934 року знаменувалося остаточною, як здавалося тоді, перемогою більшовицького режиму. Голодомор 1933 року зламав волю українського народу до опору, й радянська влада відчула себе впевненіше.
По-друге, повернення до Києва мало символічне значення. Київ, з його багатою історією та культурною спадщиною, був більш “легітимною” столицею радянської України, ніж молодий, індустріальний Харків.
По-третє, можливо, керівництво СРСР просто втратило інтерес до Харкова як до “столичного” проекту. Перетворивши місто на центр індустріалізації та “радянізації”, вони, ймовірно, вважали, що свою місію воно вже виконало.
Повернення столиці до Києва: ідеологія та пам’ять
Переїзд столиці з Харкова до Києва у 1934 році був зумовлений не лише економічними міркуваннями. Для радянських урядовців, “комісарів”, “міністрів”, було важливо утвердитися на “київських пагорбах”, відчути себе спадкоємцями давньої традиції.
Київ, з його багатою історією та культурною спадщиною, мав той “символічний капітал”, якого так не вистачало Харкову. До того ж, змінювалася й ідеологія. На зміну пролетарському інтернаціоналізму приходила державницька риторика. “Інтернаціонал” замінили новим гімном про “велику Русь”.
Ідеологічні чинники переважили економічні, хоча будівництво в Києві потребувало значних коштів. Зникали золоті куполи церков, на їх місці “зяяли порожні небеса”. Радянська влада прагнула знищити не лише пам’ятки архітектури, але й історичну пам’ять.
Однак місто завжди залишається осередком пам’яті. Київ пережив епоху дивоглядних перейменувань, реконструкцій, але його мешканці вперто трималися старих назв вулиць, берегли реліквії та святині.
Спроба тотального примусу до забуття не вдалася. Є речі, яких не можна відібрати, коли за них стоять не одиниці, а мільйони. Київ вистояв, зберіг свою ідентичність, а повернення столиці стало остаточним визнанням його історичної ролі.
