Сто років тому: мистецька революція в українській столиці
Сто років тому, у 1917 році, українська столиця переживала не лише політичні, але й мистецькі потрясіння. Ця епоха бурхливих змін знайшла своє відображення у творчості тогочасних митців, які прагнули революційними формами та епатажними діями епатувати публіку.
Весна 1917 року в Києві була насичена велелюдними мітингами, маніфестаціями, барвистими прапорами та плакатами. Колони демонстрантів часто прикрашали роботи найвидатніших художників, а постановкою зустрічей, парадів та святкувань займалися професійні режисери.
Вже у березні на одному з перших уенерівських зібрань Студія Леся Курбаса представила символічний етюд “Революційний рух”. Саме під знаком Курбаса та його авангардного театру багато в чому творилося нове мистецтво того часу.
Режисер приїхав до Києва у 1916 році на запрошення Миколи Садовського, маючи за плечима досвід акторської та режисерської роботи у “Руській бесіді” та “Тернопільських театральних вечорах”, а також філософську освіту, здобуту у Відні та Львові.
Світ навколо стрімко змінювався та оновлювався. Попри те, що революція дуже скоро перестала бути святом, попри голод, холод, черги та мізерні пайки горохового хліба, саме тоді мистецький авангард заявив про себе яскраво й гучно.
Проводилося безліч дискусій, диспутів, обговорень, тиражувалися заклики та маніфести. 24 вересня 1917 року в приміщенні театру Бергоньє Молодий театр під орудою Леся Курбаса відкрив свій перший сезон п’єсою Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Медвідь”.
Режисерські роботи Курбаса
Режисер-постановник Лесь Курбас не лише керував театральними постановками, але й сам виступав на сцені. У виставі за п’єсою Володимира Винниченка “Чорна Пантера і Білий Медвідь” він зіграв головну роль художника Корнія Каневича. Оформленням вистави займався Михайло Бойчук. Згодом з Курбасом співпрацювали такі відомі художники, як Анатоль Петрицький, Вадим Меллер та Олександра Екстер.
У той час панувала атмосфера вседозволеності. Люди прагнули самовиражатися через епатажний одяг, плакати та назви закладів. Найпопулярніші кав’ярні змагалися в оригінальності.
Відомим місцем зустрічі художників, літераторів, артистів та музикантів стало кафе ХЛАМ (“Художники, Літератори, Артисти, Музиканти”), яке відкрилося у підвалі готелю “Континенталь” на Миколаївській вулиці (нині Городецького). Саме тут на початку 1919 року Павло Тичина читав вірші зі своєї збірки “Сонячні кларнети”.
3 травня 1919 року відкрився “Льох мистецтв”, стіни якого розписав Анатоль Петрицький. Тут щотижня у понеділок та суботу збиралися поети та митці “молодшої ґенерації”, щоб влаштувати вечори поезії та мистецтва.
Футуристи, які прагнули знищити “барахло минулого”, спалити класиків та музеї, були одними з найактивніших учасників цих зустрічей. Тут також виступала студія “Молодого театру”.
У підвалі ресторанчика “Кривий Джіммі” Лесь Курбас якось влаштував аукціон, де з молотка продавали збережену дореволюційну пляшку вина з цікавою етикеткою. Переможець аукціону мав стати автором нової назви для театру Курбаса.
Поет Павло Тичина запропонував назву “Студія акторів драми”, скорочено “САД”, але Курбас пожартував, що з акторів-“садистів” знущатимуться всі рецензенти.
Футурист Михайль Семенко запропонував назву “Новий Логос”, адже для справжнього футуриста все повинно було стати новим!
Зрештою, було прийнято назву “Березіль”, запропоновану самим Курбасом. Ця назва символізувала весняне оновлення та ламання криги, що відбувалися в українському суспільстві.
Після вдалого аукціону пляшку вина щасливо розпили всі присутні.
Пошуки оновлення: антропософія та “Березіль”
Пошуки оновлення в той час не обмежувалися лише політичними та мистецькими формами. Багато хто прагнув духовного, релігійного оновлення, шукаючи альтернативи християнству.
Під час перебування в Німеччині Лесь Курбас познайомився з Рудольфом Штайнером, неймовірно популярним на початку століття теоретиком антропософії. Саме Штайнер, як вважають, звернув увагу українського студента на філософію Григорія Сковороди та його пошанування природи.
У пореволюційному Києві Курбас створив таємну антропософську “дев’ятку”, “мале братство”, до якої входили відомі художники, музиканти, такі як Григорій Нарбут, Павло Тичина, Михайло Семенко, Микола Зеров.
Ці люди прагнули знайти противагу тогочасним нігілістичним настроям. Вони розробили власні ритуали, виготовляли персні. У театрі Курбас прагнув створити не просто трупу, а справжнє духовне братство, майже чернечий орден, підкреслюючи важливість духовних практик.
Аскетизм побуту в той час диктувався самими обставинами. Щоб уникнути голоду в оточеному “заградотрядами” Києві (переможці навмисно не допускали довозу продуктів з навколишніх сіл, щоб донищити “ворожих петлюрівців” та упокорити столицю), “березільці” виїхали спершу до Білої Церкви, а потім до Умані.
Переїзд до Умані та постановка “Гайдамаків”
Через голод та блокаду Києва “березільці” змушені були залишити місто. Їхніми новими мистецькими центрами на деякий час стали провінційні Баришівка та Умань.
Саме в Умані Лесь Курбас поставив знамениту виставу за поемою Тараса Шевченка “Гайдамаки”. Постановку було здійснено в реальних історичних декораціях – у стінах того самого базиліанського монастиря, де колись навчалися діти Івана Гонти, де розгорталися події поеми.
Глядачами вистави часто ставали бійці, які вирушали на фронт. Їхнє сприйняття спектаклю бувало емоційно напруженим. Микола Бажан, який у 1920 році був 16-річним палким прихильником Курбаса, згадував, як одного разу під час вистави з-за куліс почулося дивне “пташине” щебетання – зал був заповнений червоноармійцями-китайцями.
Невідомо, що саме вони зрозуміли з протистояння гайдамаків та шляхти, але раптом пролунали постріли, і акторка Марія Мельник, яка грала роль панської Польщі, ледве встигла впасти на сцену, щоб уникнути кулі.
Інші вистави та співпраця з Кулішем
Сучасники захоплено згадують і про виставу, поставлену Курбасом у мальовничих парках знаменитої уманської Софіївки.
Після Умані Курбас співпрацював з драматургом Миколою Кулішем. Проте, особливо у новій пролетарській столиці Харкові, куди переїхав “Березіль”, ставлення до театральних експериментів та модернізму загалом ставало дедалі критичнішим.
Початок репресій
На зміну театралам-новаторам прийшли нові політичні діячі та постановники, які мали власні уявлення про майбутнє України.
Одним із апофеозів абсурдної радянської театральності стала “опера СВУ на музику ГПУ”: суд над вигаданою чекістами “Спілкою визволення України” відбувся у приміщенні харківської опери.
Це був лише початок. Багато діячів українського авангардного мистецтва згодом перетворилися на статистів у радянському театрі терору.
