Рівно сто років тому, на початку 1917 року, Україну охопила національна революція, спровокована наростаючими протестами. На чолі революції постали авторитетні інтелектуали того часу.
Михайло Грушевський, відомий історик та письменник, очолив Українську Центральну раду. Симон Петлюра, публіцист і редактор, став Генеральним секретарем військових справ. А Володимир Винниченко, який до революції здобув славу прозаїка й драматурга, очолив Генеральний секретаріат.
Особливо цікавою постаттю був Володимир Винниченко. Його п’єси та романи, зокрема “Мефістофель”, здобули широку популярність. У своїх творах він шукав нову мораль, нові моделі стосунків у сім’ї. Його увага до гендерних питань та відвертість у зображенні стосунків між чоловіками та жінками часто ставали предметом критики.
Винниченко вірив у “чесність з собою”, як він називав нову мораль. Він вважав, що людина має право на будь-які вчинки, якщо вони не суперечать її власному сумлінню, і не повинна зважати на думку суспільства.
Ця антибуржуазна риторика Винниченка була тісно пов’язана з його політичними переконаннями. Як і багато його ровесників, він був марксистом і соціал-демократом.
Подвійне життя Володимира Винниченка
Окрім літературної діяльності, Володимир Винниченко вів ще одне життя – життя “професійного революціонера”. За участь у нелегальних акціях його вигнали з Київського університету, неодноразово кидали до в’язниці.
У своїх творах Винниченко часто зображував революціонерів, але його герої не були героїчними у класичному сенсі. Він показував, як люди часом вдаються до ризикованих дій, щоб втекти від власних проблем та комплексів.
З початком Української революції Винниченко зіткнувся з болісним внутрішнім конфліктом. З одного боку, він щиро вірив у ідеї соціального та національного визволення. З іншого боку, як член Центральної ради, голова Генерального секретаріату та автор багатьох важливих політичних документів, він бачив, що реальність не завжди відповідає його соціалістичним ідеалам.
Цей розрив між вірою та дійсністю знайшов відображення у щоденнику, який Винниченко вів протягом десятиліть. На його сторінках він писав про свої сумніви та розчарування, про те, як важко поєднувати в собі революціонера, політика та письменника.
Розрив між ідеалами та реальністю: Винниченко і українська революція
Марксистська ідеологія, в яку вірив Винниченко, не давала чітких відповідей на виклики, з якими стикнулася Українська революція. Згуртування сил навколо Центральної ради та зміцнення держави вимагали не лише звільнення пролетаріату, а й вирішення нагальних проблем селянства, головною з яких був розподіл землі.
Цей конфлікт між класовими та національними інтересами знайшов відображення в одній із найвідоміших п’єс Винниченка “Між двох сил”. Вона чітко ілюструє, як важко йому було робити вибір між державницькими та соціал-демократичними цінностями.
Складним було також поєднувати політичну діяльність з творчістю. Винниченко писав уривками, коли випадала вільна хвилина між офіційними зустрічами та переговорами. Зрештою, він змушений був зректися політики та емігрувати за кордон.
Опинившись на Заході, Винниченко протягом кількох місяців завершив мемуарний твір “Відродження нації”, в якому дав свою інтерпретацію подій Української революції.
Хоча йому, соціал-демократу за партійною приналежністю, було складно зробити вибір між соціальною та національною ідеєю, він на власному досвіді переконався у слушності твердження, що “російська демократія закінчується на українському питанні”.
Несподіваний поворот: Винниченко, Ленін і радянська Україна
Емігрувавши до Німеччини, Винниченко планував зосередитися на літературній діяльності. Проте доля готувала йому ще один крутий поворот у політичній кар’єрі.
У той час, коли “робітничо-селянська” влада зневажала УНР та її керівників, звинувачуючи їх у найжахливіших гріхах, раптово сталося неймовірне: колишній голова Генерального секретаріату УНР та Директорії, ворог “робітників та селян”, отримує від самого Леніна пропозицію очолити радянський уряд у Харкові.
Парадокс полягав у тому, що проголошення України радянською республікою аж ніяк не гарантувало реальної влади більшовиків. Їм не вдавалося придушити повстанський рух, а уряд Християна Раковського не мав жодного авторитету. Тож більшовики розраховували, що поява на чолі радянського уряду одного з лідерів УНР, Винниченка, допоможе їм заручитися підтримкою населення.
Винниченко погодився на цю пропозицію, але висунув чіткі умови: по-перше, Україна мала отримати реальну державну самостійність та власну армію.
Переговори виявилися складними. Зрештою, у травні 1920 року Винниченко з дружиною, використовуючи чужі паспорти, які їм допомогла отримати чеська влада, прибули до москви.
Однак, провівши переговори з Леніним, Винниченко остаточно переконався, що, як він записав у своєму щоденнику, співпраця з більшовиками означала б задушити власними руками і свою націю, і себе самого.
Зрозумівши, що в маріонетковому радянському уряді він не зможе нічого зробити для України, Винниченко остаточно й безповоротно покинув батьківщину.
“Сонячна машина”: Винниченка
Перебуваючи в москві, Винниченко не лише вів переговори з Леніним, але й мав змогу на власні очі побачити життя в радянській росії. Його вразили суперечності більшовицької революції, де гасла про соціальну рівність поєднувалися з авторитарним режимом та жорстоким придушенням інакодумства.
Він також замислювався над тим, чому російська національна ідея не може бути підпорядкована ідеї соціальної рівності.
Ці враження від побаченого Винниченко невдовзі використав у одному з найкращих своїх романів – антиутопії “Сонячна машина”.
У ньому письменник змальовує альтернативну реальність, де завдяки технічному винаходу – способу отримувати хліб із звичайної трави – вдалося вирішити проблему голоду. Здавалося б, гасло “хліб – голодним!”, з яким перемогли більшовики, реалізовано.
Проте цивілізація, яка не мала глибшого культурного підґрунтя, окрім ситого життя, занепадає. Людей охоплює апатія, вони втрачають стимул до розвитку та творчості.
На думку Винниченка, саме спрага творчості, самореалізації, закладена в людині, стає рушійною силою, яка знову дає поштовх до розвитку.
Фантастичний сюжет роману розгортається на тлі епізодів революційної розрухи, насильства та терору. Багато подій та образів Винниченко запозичив зі своїх щоденникових записів.
Володимир Винниченко та Микола Глущенко: переплетення доль
У Франції під час еміграції Володимир Винниченко часто зустрічався з художником Миколою Глущенком. Їх пов’язувала не лише дружба, але й спільні політичні погляди. Проте, згодом стало відомо, що Глущенко мав й інше життя – він був секретним співробітником радянських спецслужб.
Винниченко мріяв про реабілітацію в СРСР, але цьому заважав “неспростовний аргумент”. Колись близька подруга Леніна Інеса Арманд поділилася з ним у листі захопленим враженням від роману “Заповіти батьків”. Ленін же, не маючи схильності до естетики, без вагань назвав твір “архісквєрним”. Його думка протягом десятиліть вважалася непорушною, роблячи неможливим повернення Винниченка до радянського читача.
Лише з появою незалежної України з’явилася можливість для Винниченка повернутися до своїх читачів.
