Ірина Вільде: Життя і творчість
Ірина Вільде, відома українська письменниця, жила в непрості часи, не надто сприятливі для творчості. Її доля випала на трагічний ХХ століття. Проте, попри всі втрати і випробування, вона змогла зберегти вірність своїм цінностям і реалізувати свій талант.
У 1930-ті роки Львів стає центром українського мистецтва, адже в радянському Києві національну культуру поступово знищували. Саме тоді, після яскравого дебюту, Ірина Вільде долучається до кола талановитих письменників, художників, музикантів. Вона бере участь у численних дискусіях про нову літературу, про те, яким має бути модерністське письмо.
В той же час здобуває популярність Богдан-Ігор Антонич. Спочатку Дарина Макогон, майбутня Ірина Вільде, ставиться до нього зверхньо, адже його лемківська вимова здається їй польським акцентом. Її псевдонім з’явиться трохи пізніше.
Юрій Косач, Богдан Нижанківський, Святослав Гординський – всі ці письменники стають відомими. Ірина Вільде, авторка модерністських новел та повістей, отримує схвалення від Михайла Рудницького, відомого критика. Він відзначає її орієнтацію на європейські зразки.
Дарина Макогон захоплюється феміністичною ідеологією, співпрацює з журналом “Жіноча доля”. Її повісті “Метелики на шпильках” та “Б’є восьма”, видані у другій половині 1930-х, здобувають успіх завдяки сміливості авторки. Вона порушує теми, які на той час були табуйованими: становлення емансипованої жінки в патріархальному суспільстві, подвійні моральні стандарти, експлуатація жіночої цноти. Вільде пише про те, що незнання про власне тіло призводить до психологічних травм.
Насправді, репресується не стільки сексуальність, скільки розмови про неї. Згідно з вікторіанською мораллю, достатньо просто відвернутися від проблеми, вдати, що нічого не відбувається, і тоді пуританська мораль візьме гору.
Письменницький голос Ірини Вільде
Ірина Вільде увірвалася в українську літературу як бунтарка, модерна жінка. Її псевдонім, що походить від німецького слова “дикий” або “одержимий”, підкреслював її прагнення протистояти застарілим традиціям та звільнитися від небажаного спадку.
Її талант не лишився непоміченим. Вона отримала найвищу на той час галицьку літературну премію імені Франка, яку присуджувало Товариство письменників і журналістів. Перед нею відкривалися блискучі перспективи, кар’єра письменниці стрімко розвивалася, а задумів було безліч.
Щасливе заміжжя з інженером-лісівником Євгеном Полотнюком доповнило її особисте щастя. Народження сина Яреми, названого на честь героя Шевченкових “Гайдамаків”, підкреслило цінності, які були важливими для молодої сім’ї.
Однак доля розпорядилася інакше. Її життя, здавалося б, таке щасливе й перспективне, наповнилося трагедіями та випробуваннями, які потребували великої стійкості й терпіння.
Життя Ірини Вільде в часи війни та повоєнної доби
З початком Другої світової війни родина Ірини Вільде жила в лісництві на землях митрополита Андрія Шептицького. Її чоловік, Євген Полотнюк, брав участь в Українській Повстанській Армії, виконуючи небезпечні завдання. У 1943 році його заарештувало гестапо.
Попереджена солдатами вермахту про арешт чоловіка, Ірина з немовлям на руках тікає з дому, прихопивши лише дитячий одяг, друкарську машинку – весільний подарунок від чоловіка – та рукопис роману “Сестри Річинські”.
Після повернення радянської влади Ірина змушена була приховувати правду про розстріл чоловіка, свою приналежність до молодіжних українських організацій (які тепер називалися “буржуазно-націоналістичними”), та долю двох своїх братів, які змушені були емігрувати після поразки УПА.
В цей час виходить друком її блискучий автобіографічний роман “Повнолітні діти”. Ірина Вільде очолює львівську письменницьку організацію і з неймовірною спритністю таланує на лезі бритви, балансуючи між радянською ідеологією та власними переконаннями.
Вона пише нариси про розквіт Галичини під “щасливим” союзом зі сталінською “країною рад”, про передових колгоспниць. Її щойно виданий роман жорстко критикують, а про публікацію її шедевра, “Сестер Річинських”, не може бути й мови. Цей роман розповідає про долі п’яти дівчат, які після смерті батька-священика опиняються самі, непідготовлені до жорстокого та небезпечного світу, адже їхнє виховання готувало їх лише до ролі патріархальної господині в тіні всесильного чоловіка.
“Сестри Річинські”: жіночі долі на тлі бурхливих часів
Після смерті батька-священика кожна з сестер Річинських змушена самостійно прокладати свій шлях у житті. Вони обирають різні професії, здобувають різні суспільні статуси, кидаючи виклик стереотипам про “нежіночу” ініціативність.
Письменниця з майстерністю психолога змальовує кожну з героїнь, наділяючи її неповторним голосом і здатністю до глибокого самоаналізу.
Чи можна когось з них виділити? Амбітна Зеня Річинська, яка починає працювати секретаркою в адвокатському бюро, а згодом організовує власний успішний бізнес, вражає своїм діловим хватом і цілеспрямованістю.
Наймолодша сестра, Слава, вихована немов хлопчик, з дитинства звикла до спорту і самостійності. Вона знаходить у собі силу порвати з коханим, не готовим до відповідальності, і будує успішну кар’єру.
Навіть епізодичні героїні роману “Сестри Річинські” вражають своєю глибиною і реалістичністю. Ось, наприклад, кузини з провінції, які приїжджають до міста, щоб взяти участь у політичних зібраннях. Їм байдуже, яку партію підтримувати, адже головна їхня мета – знайти собі пару.
З іронією та сарказмом авторка описує їхні надії та розчарування, адже мрії про вдале заміжжя так і не втілюються в життя.
“Сестри Річинські”: між цензурою та визнанням
Київські цензори опинилися в складній ситуації: “Сестри Річинські” Ірини Вільде вражали художньою довершеністю, але публікація історії про життя “попівен на дивані” в радянському контексті виглядала як ідеологічна диверсія.
Авторка змушена була переробляти роман, “вичищати” небажані елементи та штучно вплітати в сюжет історію кохання Олі Річинської з комуністом Броном Завадкою.
Після довгих мук і компромісів роман таки побачив світло друку і був удостоєний Шевченківської премії, ставши одним з найкращих творів радянської доби.
Однак часи змінювалися, і образ безсловесного ангела біля домашнього вогнища вже не чарував читачів. “Сестри Річинські” прославляли образ нової жінки, самодостатньої та цілеспрямованої.
Героїні роману згадують про Ольгу Кобилянську, яка закликала жінок стати самодостатніми, адже саме такими вони можуть досягти справжніх звершень.
Ірині Вільде вдалося зберегти свій талант і створити видатний твір, попри несприятливі обставини та жорстку цензуру радянського Львова. Її стійкість і сила волі стали ще одним підтвердженням справжнього художнього дару.
