Софія Яблонська, народжена на початку XX століття в галицькому селі у священицькій родині, не пішла шляхом “порядної панночки”, навчаючись шиттю та вишивці. Натомість, з кінокамерою в руках вона вирушила у кругосвітню подорож, досліджуючи найекзотичніші куточки планети: Марокко, Китай, Цейлон, Лаос, Камбоджу, острови Ява, Балі, Таїті, Австралію, США та Канаду.
Освіту здобула в Парижі, де, заробивши гроші налагодженням роботи кінотеатрів у Тернополі (1925), розпочала кар’єру кіножурналістки та репортерки. Надсилаючи нариси з найвіддаленіших куточків світу, вона зі своїм знімальним апаратом проникала у східні приватні оселі, храми та імператорські палаци.
Працюючи на французьку компанію, Софія не забувала про рідну Галичину і публікувалася в місцевих часописах. Її захоплювали провідні письменники та інтелектуали того часу, як-от Ірина Вільде та Михайло Рудницький. Повертаючись із довгих мандрів, вона збирала переповнені зали на своїх виступах, чаруючи слухачів розповідями про побачене.
Вродлива яскрава брюнетка, з чорним волоссям, яке набуло незвичайного мідного відтінку під південним сонцем, володіла дивовижним даром викликати до себе довіру.
Не знаючи східних мов і володіючи лише французькою та англійською, вона незмінно покладалася на мову жестів та щирість усмішки. Це дозволяло їй потрапляти туди, куди жінці-європейці вхід був суворо заборонений.
У Китаї Софія захопилася опіумом і зуміла описати свої дивовижні наркотичні візії. Проте, перед від’їздом їй подарували скриньку з дорогим зіллям, від якого вона відмовилась. Те, що дозволила собі на Сході, вона не хотіла продовжувати в Європі.
1932 року львівське Наукове товариство імені Шевченка видало її першу книгу “Чар Марока”. 1936 року в серії газети “Діло” з’явилася збірка китайських вражень “З країни рижу та опію”, а ще через три роки – “Далекі обрії”.
Ці книги вражали читачів не лише сюжетами, але й численними майстерними фотографіями.
Мандрівниця, яка не боялася ризикувати:
На острові Балі Яблонська стала свідком вражаючого танцю жриць з корзинами квітів на головах. Вона описує це дійство як момент єднання людей з богами, коли ті спускаються з небес, щоб почути молитви та подяку.
Незважаючи на те, що була жінкою, Яблонська брала участь у полюванні на тигра. Їй, як єдиній жінці, надали почесне право першого пострілу, хоча їй не вдалося вполювати звіра. Фотографія вбитого тигра ілюструє цю подію.
Яблонська також мала можливість бути присутньою на весіллі в’єтнамського імператора Бао-Дая. Її репортаж доповнений портретами молодого подружжя.
Захисниця знедолених:
Яблонська глибоко співчувала знедоленим народам, які зазнавали колоніального гніту. Вона писала про руйнівний вплив європейців на автентичні культури арабів, китайців, лаосців.
Острів Балі, який мандрівниця уявляла як омріяний рай, розчарував її. “Модерні” будови, натовпи туристів та китайців – все це порушило гармонію й автентичність цього місця.
Софія Яблонська: протистояння туристичним штампам
Софія Яблонська свідомо уникала прокладених туристичних маршрутів та адміністративних заборон. Її цікавило не постановочне шоу та екзотика, а справжнє життя людей. Вона прагнула сприймати світ очима своїх співрозмовників.
Яблонська розуміла, що нехтування чужими звичаями може призвести до небезпечних ситуацій. Вона з іронією описує ситуацію на Яві, де голландські поселенці, сумуючи за батьківщиною, прорили ціле місто каналами.
Мандрівниця вважала, що це було помилкою, адже канали сприяли розмноженню комарів, які переносили малярію. Її спостереження підтвердив один з голландців, який розповів, що колись каналів було ще більше, адже вони нагадували голландцям про їхню покинуту батьківщину.
Лише через багато років один з губернаторів, який не поділяв сентиментів своїх попередників, наказав засипати половину каналів, а також змінив план забудови міста, яке перетворилося на розсадник малярії, від якої голландці масово гинули.
Софія Яблонська: небезпеки та виклики мандрів
Незважаючи на небезпеку, яка чатувала на кожному кроці, Софія Яблонська не здавалася. Вона мужньо долала хвороби, страх перед збройними нападами та викраденнями.
Одного разу, після укусу смертельної “бананової гадюки”, її врятував місцевий чародій, якому вона, ризикуючи, довірилася.
У Бангкоку Яблонська захворіла на малярію: “Гарячка охоплює мене, затьмарює розум, плутає думки. Уявою я переживаю неймовірні пригоди подорожей: небезпеки людоїдських країн, яких я, можливо, ніколи не зазнала б у реальному житті”.
Варто зазначити, що саме в “людоїдських країнах” Яблонська відчувала себе впевнено й спокійно. А ось спілкування з європейцями іноді викликало складнощі.
Їй не раз доводилося пояснювати (що, на жаль, й досі актуально), що українці – це великий європейський народ, який прагне до власної державності.
Англійці та французи зазвичай асоціювали Україну з “козацькими жупанами, синіми штаньми”, “українським меланхолійним степом, про який колись писав Бальзак”.
Зустріч з росіянкою, яка відбулася в дивовижних декораціях арабського гарему, неминуче викликала в Яблонської давні прикрі спогади. Коли полонянки представили землячку-українку, “її невдоволення зросло, а губи зневажливо задрижали”.
Схожу неприязнь до українців Софія відчувала ще в дитинстві, коли в роки Першої світової війни родина на якийсь час переїхала до Росії. Їм там довелося дуже важко.
Софія Яблонська: щастя в мандрах та спогадах
Зібрані враження та багатий досвід мандрів дарували Софії Яблонській впевненість у тому, що існують місця, які дарують відчуття щастя й досконалої краси.
Однак прийшов час, коли мандри стали неможливими. Другу світову війну Софія Яблонська пережила в окупованому японцями Китаї. Шлях до України був закритий назавжди.
Після війни Європа знову стала затишним і безпечним домом. Оселившись у Франції, Яблонська найчастіше поверталася спогадами до дитинства. Її останнім твором стала мемуарна “Книга про батька”.
