Володимир Сосюра – один із найулюбленіших поетів в Україні. Його поезія пронизана щирістю почуттів, глибиною переживань та любов’ю до рідної землі. Саме тому його вірші знаходять відгук у серцях багатьох поколінь українців.
Секрет цієї любові криється в тому, що сам поет вмів любити гаряче, віддано, до самозабуття. Щирі почуття переповнювали його велике серце і переливалися в поезію, яка зачаровує своєю емоційністю та ліричністю.
Найпопулярніші вірші Володимира Сосюри
“Я дуже хотів бути поетом, гадаючи, що поети – це надзвичайні люди”, – згадував Володимир Сосюра своє дитинство. І ця мрія здійснилася. Він став не просто поетом, а й великим поетом України, чиє ім’я знане в усіх її куточках. Його творчість стала невід’ємною частиною культурної спадщини країни, а вірші й досі лунають з вуст мільйонів людей. Саме тому і підготували для вас топ найпопулярніших віршів Володимира Сосюри.
Читайте також: вірші Василя Стуса про любов та Україну, які вражають до мурах
1. «Любіть Україну!»
Любіть Україну, як сонце любіть,
як вітер, і трави, і води…
В годину щасливу і в радості мить,
любіть у годину негоди.
Любіть Україну у сні й наяву,
вишневу свою Україну,
красу її, вічно живу і нову,
і мову її солов’їну.
Без неї — ніщо ми, як порох і дим,
розвіяний в полі вітрами…
Любіть Україну всім серцем своїм
і всіми своїми ділами.
Для нас вона в світі єдина, одна,
як очі її ніжно-карі…
Вона у зірках, і у вербах вона,
і в кожному серця ударі,
у квітці, в пташині, в кривеньких тинах,
у пісні у кожній, у думі,
в дитячій усмішці, в дівочих очах
і в стягів багряному шумі…
Як та купина, що горить — не згора,
живе у стежках, у дібровах,
у зойках гудків, і у хвилях Дніпра,
у хмарах отих пурпурових,
в огні канонад, що на захід женуть
чужинців в зелених мундирах,
в багнетах, що в тьмі пробивають нам путь
до весен і світлих, і щирих.
Юначе! Хай буде для неї твій сміх,
і сльози, і все до загину…
Не можна любити народів других,
коли ти не любиш Вкраїну!..
Дівчино! Як небо її голубе,
люби її кожну хвилину…
Коханий любить не захоче тебе,
коли ти не любиш Вкраїну.
Любіть у труді, у коханні, в бою,
в цей час коли гудуть батареї
Всім серцем любіть Україну свою,
і вічні ми будемо з нею!
2. «Бабине літо»
Літо бабине, бабине літо…
Серце чує осінні путі…
Хтось заплутав зажурені віти
в павутиння нитки золоті.
Листя слухає вітру зітхання
і згортає свої прапори.
На покірну красу умирання
сонце дивиться сумно згори…
В’януть, в’януть вуста пурпурові…
Але радість і в осені є!
В золоте павутиння любові
ти заплутала серце моє.
3. «Білі акації будуть цвісти»
Білі акації будуть цвісти
в місячні ночі жагучі,
промінь морями заллє золотий
річку, і верби, і кручі…
Будем іти ми з тобою тоді
в ніжному вітрі до рання,
вип’ю я очі твої молоді,
повні туману кохання…
Солодко плачуть в садах солов’ї,
так, як і завжди, незмінно…
В тебе і губи, і брови твої,
як у моєї Вкраїни…
Ось вона йде у вінку, як весна…
Стиснулось серце до крику…
В ньому злилися і ти, і вона
в образ єдиний навіки.
4. «Блукає осінь»
Блукає осінь. Безгомінням
цвіте її очей блакить,
і у садах під вітром синім
багряний плащ її шумить.
Вона мете сумні алеї,
де пада золото руде,
і важкогривий кінь за нею
на чорнім поводі іде.
Вже на квітках іней — не роси,
і недалеко вже до дня,
як сяде осінь жовтокоса
на чорногривого коня,
востаннє гляне на алеї
в диханні голоду й біди
і в даль поїде… А за нею
сніг замітатиме сліди…
5. «До брата»
На мові нашій дня печать.
Вона — як сяйво серед ночі…
її не можна забувать,
Вона душі твоєї очі.
Єднає з піснею в гаю
Вона з життям тебе любовно…
Коли ж забудеш рідну мову,
Загубиш душу ти свою.
Коли йдучи з труда дороги,
Слова не ті вкладеш в уста,
Немов піджак з плеча чужого
Для тебе мова буде та.
Немов чужого саду віти,
Тієї мови пишний цвіт.
Не зможеш нею ти творити,
Знання засвоювать як слід.
Нічним зів’янеш синьогубцем…
На мові нашій дня печать.
Національним самогубцем
Невже ти, брате, хочеш стать?
Яке прекрасне рідне слово!
Воно — не світ, а всі світи…
Шевченка мову і Франкову
Невже під ноги кинеш ти?
Невже забудеш слово “мати”,
Ту, що дала тобі життя,
І підеш, наче тінь крилата,
Блукати в тьмі без вороття.
У небуття підеш, в нікуди,
Сліпим до сонячних висот.
Невже народ мій мову губить!?
Не вірю я! Це не народ!
Окремі люди. їм не знати
Сяйливих творчості висот.
І хай людей таких багато,
Але нас більше! Ми — народ!
Я вірю в тебе, моя мати.
Мій бог, що дивиться з висот.
В народів інших старцювати
Повік не буде мій народ!
Ні, наша мова не загине,
Її не знищать сили злі!
Ти власним світом, Україно,
Сіяти будеш на землі.
6. «Люблю весну, та хто її не любить…»
Люблю весну, та хто її не любить,
Коли життя цвіте, як пишний сад.
І, мов у сні, шепочуть листя губи,
І квіти шлють солодкий аромат.
Люблю весну, коли плюскочуть ріки,
Коли рида од щастя соловей
І заглядає сонце під повіки
У тишині задуманих алей…
Люблю, коли блукає місяць в травах,
Хатини білить променем своїм
І п’є тепло ночей ласкавих,
А на лугах пливе туманів дим…
Весна вдягла у зелень віти в дуба,
уже курличуть в небі журавлі.
Люблю весну, та хто її не любить
на цій чудесній, радісній землі!
7. «Я Вас любив, а Ви ніколи»
Я Вас любив, а Ви ніколи
Мене любити не могли,
І от погасло сонця коло,
Й мої троянди одцвіли.
Немов підрізані ножем,
Як і моя надія світла,
О, як вони тяглись до світла
Крізь тьму з благанням і плачем!
Але не вбить любов чудесну,
Що так сіяла в їх сльозах…
Вони умерли, щоб воскреснуть
В моїх закоханих піснях!
8. «Коли світало»
Вони його спіймали край вокзалу
і кинули, безсилого од ран,
в глухий підвал… Водою і металом,
як люті пси, вони його терзали,
а він мовчав, маленький партизан.
Вони по нім підборами гриміли,
мов крізь туман, звучав глузливий сміх…
І як його не мучили, не били, —
він повен був для них страшної сили,
не видав він товаришів своїх.
Минала ніч, пливли години хмурі,
а він в кутку скривавлений стогнав,
пригадуючи дні свої безжурі…
“Прощай, Вітчизно!..” на холоднім мурі
він перед смертю кров’ю написав.
І бачив він в останнюю хвилину,
коли спиняло серце кволий біг,
усю в квітках щасливу Батьківщину
і радісних ровесників своїх…
Вони з книжками йдуть до школи тої,
де вчився й він, і чутно їхній спів,
що у садах віддзвонює луною…
Їх школа жде привітно під горою,
Своє життя за них він положив.
Помер маленький… Почало світати…
Він, як живий, біля стіни лежав…
Йому на грудях рук не склала мати.
Лиш сонця промінь крізь залізні ґрати
на мертвий пальчик, як сльоза, упав.
