“Сказати, що це був якийсь особливий шок, не можна, бо ми знали, що таке може статися. Передусім треба було консолідувати сили, підтримати рідних. Ну, потім друге питання — це: коли прийдуть до тебе? Кожен з нас чекав. А тим часом ми якось відчули, що ми разом. Що наша малесенька щопта готова стояти плече до плеча, і що нам вдасться зберегти те, що Стус називав “прямостоянням”. http://bit.ly/2QM0ITl Зі спогадів учасниці дисидентського руху Михайлини Коцюбинської, які дуже точно передають атмосферу та настрій небайдужих українців, які не хотіли миритися зі статусом окупованої України.
Сьогодні День українського політв’язня. Саме в цей день 12 січня 1972 року розпочалася масова хвиля арештів представників шістдесятництва. Цей день також називають “арештована коляда”, або різдвяні чи січневі погроми.
Такий “генеральний погром” зачепив багатьох дисидентів України. У Києві були заарештовані Василь Стус, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Леонід Плющ, Данило Шумук, Микола Плахотнюк, Зіновій Антонюк, Олесь Сергієнко, Іван Коваленко. У Львові — В’ячеслав Чорновіл, Михайло Осадчий, Іван Гель, Стефанія Шабатура, Ірина Стасів-Калинець.
Це була спецоперація “Блок”, розпочата КГБ ще із середини літа 1971 року, з метою нейтралізації української еліти, придушення демократичного руху та припинення розповсюдження самвидаву. Приводом для арештів стало затримання 4 січня громадянина Бельгії, члена Спілки Української Молоді Ярослава Добоша, якого КГБ змусило “покаятися” у виконанні шпигунського завдання між закордонними антисовєцькими центрами та дисидентами в Україні. http://bit.ly/39Q3WMS
Кремль дуже боявся свідомих українців і використовував свої звичні, напрацьовані десятиліттями методи, аби зупинити антисовєцьке “свавілля”.
Тоді було проведено сотні арештів та обшуків, тисячі людей тероризували допитами як свідків, багато з них втратили роботу чи були “викинуті” з університетів, їм закривали будь-які можливості для службового зростання, в тому числі друку чи видання робіт. http://bit.ly/39Q3WMS
Влітку та восени відбулися судові процеси. Арештовані були засуджені за ст. 62 Кримінального кодексу УССР “Антирадянська агітація та пропаганда”. Усі отримали вироки позбавлення волі терміном на п’ять-сім років у таборах суворого режиму та три-п’ять років заслання. Багатьох засадили в психіатричні лікарні. За спогадами представника руху Василя Овсієнка: “Вони опинилися у найтяжчому — абсолютно безправному (гірше смерти!) — становищі”. http://bit.ly/2Nt3evJ
В КГБ розуміли, що самими арештами буде складно зламати рух опору в Україні. Адже найбільша небезпека для режиму полягала у тому, що арештовані, які складали основу опору, були високо інтелектуальними людьми, а їхні слова та дії мали велике значення для суспільства. Арештів могло бути недостатньо, аби їх знищити. Їх треба було зламати психологічно. http://bit.ly/2NdoQvD
Тому до багатьох дисидентів застосовували метод каральної психіатрії. Якщо із заслання чи після арешту можна було повернутися, то час затримання у психіатричних закладах був фактично невизначений. Крім цього, тут до людей застосовували різні методи зміни свідомості — нейролептики та інші препарати. Також КГБ використовувало методи залякування і шантажу каральною психіатрією або короткотермінове утримання в психіатричних закладах. http://bit.ly/36SHKzG
Шістдесятники продовжили свою боротьбу у неволі. Вони писали заяви, які висилали із заслань, голодували й страйкували для боротьби за статус політв’язня — за ініціативи “зеківського ґенерала” В’ячеслава Чорновола. Вони продовжували захищати свою гідність та честь усіх українців.
Але для історії дисидентського руху в Україні, арешти і запроторення до психіатричних лікарень стали визначальними. Всього за два роки опісля практично не залишилося людей, які були здатні відкрито виступати проти режиму. http://bit.ly/37WxsPb Але така політика Кремля дала й інші результати — хоч арешти і продовжувалися і після 70-х, це дало нове забарвлення руху українського опору, який поступово перетворювався на політичну опозицію.
Проходять десятиліття, але методи Кремля залишаються незмінними. Сотні українців все ще перебувають за ґратами у російських в’язницях, ув’язнені за політичними мотивами та за абсурдними звинуваченнями.
Не покарано й тих, хто організовував репресії у 60-80-х роках. Наприклад, співучасник розправи над дисидентом Василем Стусом, на той час совєцький адвокат, а зараз кум Путіна — Віктор Медведчук, попри свою антиукраїнську діяльність, досі має почесне звання Заслуженого юриста України.
Ще сумніше, що сьогодні в Україні людям шиють справи через політичні мотиви. І ціллю для цього обрано ветеранів і волонтерів. Поки наша правоохоронна система залишатиметься совковою, ми не позбудемось ризику потрапити в лапи Кремля знову.
Згадайте сьогодні всіх українців, які десятиліття тому і зараз продовжують у неволі Кремля боротися проти російського окупанта. Маємо пам’ятати про них і робити усе можливе, аби вони повернулися додому.
