Мирослава Барчук
журналістка, телеведуча
“Умерла наша родичка Харитина Осташко. І ще було кому її поховать. Бо люди у селі мерли цілими сім’ями, і тіла валялися по три дні, бо не було кому яму викопать.
То як Харитина вже вмерла, сусідські дівчата прибігли і кажуть її рідним: «Не ховайте вашу маму поки. Ось наша теж помирає, а підводи у нас нема, щоб довезти на кладовище. То візьмете і нашу вже заразом».
Тоді поклали на підводу на рядно мертву Харитину і напівживу маму тих сусідських дівчат. І коли підвода гицала по дорозі, то видно було, що та жінка ще жива, вона кліпала очима. Але старалась замружувати очі, ніби вона вже мертва, щоб дітям легше було…
Так їх у ямі двох і засипали землею. Мертву і ще живу”.
Це розповідь моєї бабусі Федори Крюкової (на фото) 1914 року народження, дівоче прізвище Осташко.
Це Кіровоградщина, Онуфріївський район, село Попівка.
Мама 1996 року встигла записати відео бабусиних свідчень про Голодомор 1932-33:
Сьогодні я зайшла на краудфандингову платформу “Зерна правди”, де збирають гроші на Музей Голодомору. Там закладена вражаюча метафора. Коли ти жертвуєш будь-яку суму на Музей, ти клікаєш на зернину і
ПРОРОЩУЄШ З-ПІД ЗЕМЛІ ПАМ’ЯТЬ ПРО КОНКРЕТНУ ЛЮДИНУ,
ЩО ЗАГИНУЛА В РОКИ ГЕНОЦИДУ-ГОЛОДОМОРУ:
РОДИЧА, ЗЕМЛЯКА ЧИ БУДЬ-ЯКЕ ПРІЗВИЩЕ З МАРТИРОЛОГУ.
Я проростила зернину памяті про ту чиюсь маму, яку закопали живцем у 1933 році.