Сто років тому, в 1918 році, генерал Петро Врангель стояв на роздоріжжі, яке могло кардинально змінити хід історії Східної Європи. Йому запропонували очолити штаб нової української армії. Якби він погодився, подальші події могли б розгортатися зовсім інакше.
Ця історія розпочалася з вечірнього приїзду потяга до Києва 20 травня 1918 року. З першого класу вийшов сорокарічний чоловік у цивільному одязі. Він найняв візника і попросив відвезти його до готелю “Прага” біля Золотих воріт.
В готелі, на останньому поверсі, знайшовся єдиний вільний номер. Портьє записав у книгу гостей нового гостя – Петра Миколайовича Врангеля. Це був той самий генерал, про чий безкомпромісний вчинок точилися розмови як у Києві, так і в петрограді.
А сталося все так. У жовтні 1917 року більшовики захопили владу, арештувавши Тимчасовий уряд Олександра Керенського. Врангель, щойно призначений командувати 3-м Кінним корпусом, на знак протесту подав у відставку.
Телеграма з Сімферополя
У відставці барон поселився з родиною в Ялті, проте провінційним життям насолоджувався недовго. На початку січня 1918 року він отримав телеграму з Сімферополя. Полковник Макуха, начальник штабу кримського уряду, запропонував Врангелю посаду командувача військами. Запрошення на перемовини змусило барона покинути спокій Ялти.
Макуха справив на Врангеля враження скромного і ділового офіцера. Зустріч з головою Директорії Криму, Джафером Сейдаметом, була зовсім іншою. Генерал відверто зізнався, що з перших же слів зрозумів, що їхні погляди розходяться.
Подальші події розвивалися стрімко. Крим захопили більшовики, Врангеля арештували, однак йому дивом вдалося врятуватися. Після цього, використовуючи фальшиві документи, він оселився на дачі в Місхорі.
Сніданок з гетьманом
Наступного ранку після прибуття до Києва, 21 травня, барон подзвонив гетьманові з готелю. Скоропадський запросив на сніданок.
Петро Врангель вирушив на Печерськ – резиденція гетьмана знаходилася у колишньому генерал-губернаторському будинку на розі Інститутської та Левашовської (нині Шовковичної, споруда не збереглася).
Вхід охороняв караул офіцерської роти.
У приймальні Врангель розговорився з черговим ад’ютантом. Той розповів: найближчим часом в Україні формуватиметься величезна армія, гроші на яку обіцяють німці.
Цієї миті з’явився Скоропадський.
“Ми розцілувалися й пішли снідати. Розмова була винятково приватною. Скоропадський розповів про себе, я повідав йому про те, що пережила моя сім’я, згадали спільних знайомих”, – згадував гість.
Поснідавши, генерали перейшли до кабінету гетьмана. Скоропадський поділився своїми планами щодо формування української армії. Несподівано, звернувшись до барона, він сказав: “Я покладаю на тебе великі надії. Чи погодився б ти очолити мій штаб?”
Зброю не дадуть
Отже, це вже друга пропозиція, яку дістав Петро Врангель за останні кілька місяців – перша була у Сімферополі. Барон зауважив, що не встиг ознайомитися з ситуацією в Україні, тому не готовий до негайної відповіді. Проте він запропонував свої послуги як військового техніка. Однак гетьман наполягав саме на посаді начальника штабу. Врангель обіцяв подумати над пропозицією.
Після цього він відправився до військового міністерства, де поспілкувався з багатьма людьми, які були в курсі поточної ситуації. З’ясувалося, що німці навряд чи дозволять формувати великі військові з’єднання. Швидше за все, вони погодяться лише на створення штабів. Озброєння ж Україна навряд чи отримає.
Крім того, Німеччина переживала глибоку економічну кризу, тому розраховувати на її тривалу підтримку не доводилося. Врангель дійшов висновку, що перемогу у війні, найімовірніше, здобуде Антанта.
Відмова
За два дні гетьман запросив Врангеля на обід і знову повернувся до своєї пропозиції. Барон, прагнучи з’ясувати справжні наміри Скоропадського, запитав його, чи сприймає той Україну лише як перший склад слова “росія”. Реакція гетьмана була вельми емоційною. Він почав палко доводити, що Україна має всі підстави для самостійного існування, а прагнення до незалежності є глибоко вкоріненим у народі. Більш того, Скоропадський висловив думку про можливість об’єднання українських земель з австрійськими, бачачи в цьому єдиний шлях до виживання.
Однак, не почувши від Врангеля чіткої згоди щодо використання України як плацдарму для майбутнього визволення росії, барон відхилив пропозицію гетьмана.
Якби армію було створено і гетьманат вистояв після виведення німецьких військ, історія Східньої Європи розвивалася б зовсім по-іншому. Існує думка, що в такому випадку більшовикам було б набагато складніше утримати владу в росії.
А червоних – за двері
У Києві на Врангеля чекала ще одна, несподівана пропозиція. До його готельного номера завітав чоловік у цивільному, якого барон ледве впізнав. Це був генерал Сергій Одинцов, колишній начальник 3-ї Кавказької кавалерійської дивізії. Врангель не радів цій зустрічі, адже вважав Одинцова зрадником, оскільки той одним із перших перейшов на бік більшовиків.
Виявилося, що Одинцов прибув до Києва у складі більшовицької делегації. Незважаючи на це, він намагався переконати Врангеля, що залишається монархістом і співпрацює з більшовиками лише з метою відновлення монархії. Одинцов стверджував, що таких, як він, серед більшовиків багато, і навіть деякі радянські комісари насправді є прихованими монархістами. На завершення своєї промови він запропонував Врангелю приєднатися до них.
Однак барон відкинув цю пропозицію і виставив Одинцова за двері.
Спільно з Петлюрою
Серпень 1917 року. Петро Врангель, повертаючись з маєтку в Мінській губернії, отримує у Києві новину, яка змінить його життя. Він дізнається, що генерал Драгомиров невдовзі вирушає до щойно створеної Добровольчої армії.
Врангель поспішає на Печерськ, де Драгомиров підтверджує чутки. Він розповідає, що країни Антанти планують створити новий фронт на Волзі проти німців і більшовиків, а командуватиме цим фронтом генерал Алексєєв. Драгомиров, запрошений бути заступником командувача, пропонує Врангелю приєднатися до них.
“Ти знаєшся і на регулярній кавалерії, і на козацькій кінноті, тобі й карти в руки”, – переконує його Драгомиров. Врангель погоджується і вже за тиждень опиняється в Катеринодарі, у штабі Добровольчої армії.
Його призначають командиром 1-ї Кінної дивізії, а згодом – 1-го Кінного корпусу. З часом Врангель очолить всю Добровольчу армію.
Щоб уникнути поразки, він вступає в переговори з Симоном Петлюрою, планує спільні з українцями бойові дії. Однак всі ці зусилля виявляються марними.
І Скоропадський, і Врангель, і Петлюра програють у цій війні. Всі вони змушені емігрувати де загинуть трагічною смертю.
