Ідея об’єднання Православної та Католицької Церкви, або унії, ніколи не зникала. Ще в XI столітті, невдовзі після розколу 1054 року, робилися спроби поєднати розділені Церкви. У XII столітті видатні богослови, такі як Петро Клюнiйський та Ансельм Кентерберiйський, також шукали шляхів до єднання.
На жаль, взаємна ворожнеча та фанатизм лише поглиблювали розкол. Як писав митрополит Іларіон, літературні суперечки між греками та католиками “копали прірву між обома Церквами”, розпалюючи неприязнь.
Читайте також: сенсаційна знахідка на Афоні: нові деталі про життя Івана Мазепи та козаків
У XIII столітті візантійський імператор Михаїл VIII, шукаючи допомоги у папи Григорія X проти зовнішніх ворогів, пообіцяв йому прийняти унію. На Ліонському соборі 1274 року було ухвалено, що Грецька Церква, зберігаючи свої догмати та обряди, визнає примат папи. Проте, ані духовенство, ані народ Грецiї цю унію не прийняли.
Звертаючись до історії України, варто згадати кілька подій останніх століть. У 1396 році питання унії обговорювалося на зустрічі польського короля Ягайла з митрополитом Кипріяном Цамблаком. Митрополит підтримував ідею об’єднання Церков і вважав за необхідне скликати для цього собор, про що повідомив патріарха. Однак, на цьому справа і закінчилася.
У 1418 році питання унії знову постало на Констанцькому Соборі. Пропонувалося скликати собор за участю знавців канонічного права з обох сторін.
Найбільш актуальним питання унії стало на Флорентійському Соборі 1439 року. Митрополит Ісидор, грецький патріот, підтримав унію, бачачи в ній шлях до створення Єдиної Церкви. В Україні унію прийняла лише невелика частина магнатів, широкі ж маси залишилися вірними православ’ю, хоча і не виявляли ворожості до унії. Натомість, польське католицьке духовенство ставилося до неї вороже.
Полеміка та пропаганда унії
З середини XVI століття активізується полеміка навколо унії. З’являються затяті полемісти, які критикують Православну Церкву та пропагують об’єднання з Римом. Серед них виділяються Бенедикт Герберст та єзуїт Петро Скарга. У своїй книзі “Про єдність костьолу Божого” (1577) Скарга гостро критикує православну віру та переконливо доводить необхідність злуки з Римом. Він наголошує на перспективах розвитку освіти та культури, а також на матеріальних вигодах для української шляхти та православного духовенства, які нібито принесе унія. Скарга вважав, що питання злуки має вирішити спільний Собор православних та католиків. Цю майстерно написану книгу він присвятив князю Костянтину Острозькому.
Підтримка унії з боку Риму та князя Острозького
Справу унії активно підтримували представники папського престолу – леґат Антоній Поссевін, який відвідав москву з цією метою, та нунцій Бальонетто, який вів переговори з князем Костянтином Острозьким та його синами.
Князь Костянтин Острозький (1527-1608), якого називали “некоронованим королем України”, був одним з найвпливовіших магнатів свого часу, володарем значної частини Волині та великих маєтків у Галичині. Він опікувався понад тисячею церков і, бачачи занепад Православної Церкви, прагнув її об’єднання з Католицькою, але не шляхом підкорення, а на засадах рівності. Острозький мав однодумців і користувався великим авторитетом серед української шляхти, міщан та вищого духовенства.
Нова хвиля ініціатив щодо унії
Наприкінці XVI століття знову активізувалися зусилля щодо унії. Несподівано, ініціаторами цього процесу стали православні владики. Значною мірою це було спричинено політикою патріархів Йоакима та Єремії під час їхніх візитів в Україну. Вони підтримали братства і дозволили собі зневажливо ставитися до владик. Незадоволення єпископів викликали такі дії патріархів, як позбавлення сану митрополита Онисифора за двоєженство, висвячення на митрополита Михаїла Рогозу, обраного лише світськими особами, та призначення єпископа Луцького Кирила Терлецького екзархом патріарха, фактично контролером над митрополитом, – посади, якої раніше не існувало. Внаслідок усіх цих обставин у різних колах православних поступово поширювалася ідея унії, яка, як сподівалися, мала оздоровити церковну атмосферу.
Таємні переговори та розширення кола прихильників унії
Наприкінці 1589-го або на початку 1590-го року єпископ Львівський Гедеон Балабан першим серед єпископів порушив питання про унію з Римом. До нього приєдналися й інші владики: Кирило Терлецький, Леонтій Пельчицький, Діонісій Збируйський. У 1590 році в Белзі відбулася їхня таємна конференція, наслідком якої став лист до короля, в якому єпископи висловлювали згоду визнати владу папи.
Ці переговори трималися у великій таємниці, і навіть не всі єпископи були про них поінформовані.
Згодом число прихильників унії серед єпископів зростало. У 1591 році король призначив на Перемиську кафедру шляхтича Михайла Копистенського, який мав дружину. Патріарх заборонив його висвячувати, але грамота з Константинополя надійшла надто пізно. У 1593 році на вакантну Володимирську кафедру було висвячено сенатора Іпатія Потія, який також приєднався до прихильників унії.
Реакція на унію та позиція князя Острозького
Православні віряни, зневірені непорядками в Церкві, сприймали чутки про унію переважно байдуже. До унії приєднався навіть Тишкевич, один із найвпливовіших захисників православ’я.
Зовсім іншу позицію зайняв князь Костянтин Острозький. На Собор, що відбувся 1593 року, він надіслав “артикули” – умови, на яких Українська Церква могла б об’єднатися з Католицькою:
- збереження східного обряду;
- заборона католикам забирати православні церкви;
- заборона переходу на латинський обряд;
- зрівняння православного духовенства в правах з католицьким;
- повідомлення про унію патріархів; інформування Москви і Молдавії;
- поліпшення внутрішніх справ Православної Церкви;
- відкриття шкіл для православного духовенства.
Ці “артикули” князя Острозького не були оприлюднені на Соборі.
Берестейський церковний собор 1596 року
Кульмінацією багаторічних зусиль щодо об’єднання Православної та Католицької Церков в Україні став Берестейський церковний собор, який відбувся у жовтні 1596 року. Саме на цьому соборі було формально та офіційно проголошено унію, яка згодом отримала назву Берестейської.
Два собори
Насправді в Бересті відбулося два собори – православний та унійний. Православні єпископи та інші противники унії зібралися в церкві Святого Миколая. Прихильники ж унії, очолювані митрополитом Михайлом Рогозою, провели свій собор у церкві Святої Трійці.
Рішення про унію
Унійний собор ухвалив рішення про об’єднання з Католицькою Церквою на умовах, визначених попередніми домовленностями з папським престолом. Це означало визнання догматів католицької віри та верховенства папи римського, але зі збереженням східного обряду та церковнослов’янської мови.
Причини(передумови) укладення Берестейська унії:
Берестейська унія була зумовлена цілою низкою причин, що склалися наприкінці XVI століття. Українська православна церква переживала глибоку кризу, що виявлялося в занепаді моралі духовенства, внутрішніх конфліктах, слабкій організації. В цих умовах з’явилися прихильники об’єднання з Католицькою Церквою, які вбачали в унії шлях до оздоровлення церковного життя.
Важливим чинником було й прагнення верхівки православної церкви зрівнятися в правах з католиками. В Речі Посполитій православні зазнавали дискримінації, і об’єднання з Римом розглядалося як можливість покращити своє становище.
Деякі православні ієрархи також прагнули захистити церкву від зазіхань московського патріархату, який намагався посилити свій вплив в Україні. Унія з Римом розглядалася як спосіб протистояти цьому впливу.
Ще однією причиною було бажання православних єпископів, зокрема митрополита Михайла Рогози, позбутися опіки братств, які мали значний вплив на церковне життя і часто втручалися в справи ієрархії.
З боку католиків існували розрахунки підпорядкувати православну церкву папі римському та поширити свій вплив на українські землі.
Наслідки Берестейської унії:
Берестейська унія 1596 року мала глибокий і неоднозначний вплив на розвиток церковного життя в Україні. Вона призвела до розколу українського суспільства на православних та греко-католиків (уніатів). Православ’я опинилося в складному становищі, оскільки офіційно було заборонено. Православні, які залишилися вірними своїй церкві, виступали не тільки проти католиків, але й проти уніатів.
Кількість греко-католиків поступово збільшувалася, особливо в Галичині, де був сильнішим тиск католицизму. Однак, греко-католицька церква не була зрівняна в правах з католицькою. Польські правлячі кола не хотіли визнавати її рівноправною через національну належність греко-католиків (українців), хоча ставилися до неї прихильніше, ніж до православної.
Після смерті першого митрополита греко-католицької церкви Михайла Рогози на початку XVII століття її очолив Іпатій Потій. Освічена і впливова людина, він намагався довести, що українська церква завжди була католицькою, а Берестейська унія лише узаконила це. Резиденція митрополита знаходилася у Вільні, оскільки православні козаки не пускали його до Києва.
За підтримки короля і частини шляхти греко-католики почали відбирати у православних храми і монастирі. Духовні посади надавалися тільки уніатам, а православних священиків змушували переходити в греко-католицизм.
Це призвело до загострення протистояння між православними і греко-католиками. Розпочалася гостра боротьба ідей, що супроводжувалася насильством, пограбуванням церков і монастирів, кривавими сутичками.
За митрополита Йосипа Рутського (1613-1637) греко-католицька церква проводила реформи, спрямовані на зменшення впливу католицизму та збереження чистоти східного обряду.
