Два дні з історії Києва наприкінці літа 1919 року

Про те, що відбувалося в Києві наприкінці літа 1919-го розповів дослідник історії Києва, автор книжки «Два дні з історії Києва» Стефан Машкевич.

Цього дня до Києва увійшла об’єднана українська армія, яка складалася з Дієвої армії УНР і Галицької армії, під загальним командуванням Петлюри. Тобто в радянській термінології ми їх називали б «петлюрівцями». Увійшли вони до Києва з деякими пригодами. Аби краще зрозуміти контекст цієї події, має сенс повернутися десь на півтора місяці назад, коли об’єдналися Армія УНР з Галицькою армією.

Як відомо, Галицька армія до того воювала у Польщі…

З поляками на тій території, яку Польща вважала своєю, а ЗУНР – своєю. Але сили були нерівні: з поляками галичани не могли впоратися. Отже, у липні 1919 року сталася подія, відома як «перехід Галицької армії через Збруч». Збруч – це кордон між Західною Україною і тим, що тоді називали Великою чи Наддніпрянською Україною.

Стефан Машкевич

Власне, Галицька армія шукала порятунку на Великій Україні. Цікаво, що це був такий дещо неочевидний і суперечливий крок. З сучасної точки зору, здавалося б, об’єднання двох українських армій, як об’єднання двох половин країни, як Злука – ну що ще може бути природніше, натуральніше? А тоді Галицька армія думала, що їй робити: чи то об’єднатися з Армією УНР, чи то продовжувати воювати проти поляків і, мабуть, здатися їм, чи навіть об’єднатися з російськими білогвардійцями, чи навіть з більшовиками? Було чотири варіанти. Вони обрали той варіант, який, повторюся, для нас зараз виглядає абсолютно природним. Але тоді відносини між УНР і ЗУНР, між двома українськими арміями були непрості. І це, на жаль, виявилося у вирішальний момент, тобто коли ці дві об’єднані армії підійшли до Києва.

Старшини II-го корпусу Української Галицької армії (УГА). Стрий, 1919 рік

Навіть до того, як вони підійшли до Києва, Галицька армія трохи бунтувала проти Петлюри – їм не подобалося, що Петлюра не військовий за фахом, вони не вважали його здібним воєначальником. Тому там були дещо нетривіальні моменти. І саме з причини цього тертя між двома половинками армії вони затрималися. Якби вони діяли злагоджено, то підійшли б до Києва на тиждень, плюс-мінус раніше. Тоді, як то кажуть, історія пішла б іншим шляхом. А тут – тільки вони досягли Києва 30 серпня, з іншого боку – з-за Дніпра – до Києва вже наближалися білогвардійці. І тут, на жаль, українці зробили ще одну помилку вже у самому Києві. Замість опанувати Київ, закріпитися, заволодіти мостами і виставити на них охорону, вони почали готуватися до параду!

Мапа України із книжки Лонгина Цегельського «Русь – Україна а Московщина – Росія: історично-політична розвідка: з картою України», виданої в Царгороді в 1916 році

31 серпня вранці мав відбутися парад з приводу визволення Києва.

Українська робітнича сотня УГА вишикувана до походу

А те, що білогвардійці саме вранці 31 серпня почали переходити мости, якось залишилося поза увагою. Мостів у Києві було чотири.

Будівля Київської міської думи, 1919 рік

Відносини між українцями і білогвардійцями були, як ми зараз сказали б, асиметричними. І асиметричними не на користь українців. Українці вважали, тому що у них насправді був спільний ворог, що якось порозуміються з білогвардійцями. І по українській армії діяв наказ не стріляти в білогвардійців. А білогвардійці такими «дрібницями» себе не обтяжували. Якщо треба було, з військової точки зору, стріляти, то вони стріляли. І українці були за рахунок цьому у програшному стані. Насправді цей наказ віддав Петлюра. Галичанам це не дуже подобалося. Вони, мабуть, краще розуміли ситуацію чи що, але так було.

Петлюра намагався, сподівався порозумітися з Денікіним. Але з боку Денікіна таких намагань не було у тому сенсі, що Денікін абсолютно не визнавав Україну як щось окреме від Росії. Тому парадигма Денікіна була такою: або ви разом з нами воюєте проти більшовиків, ба більше, переходите під наше командування, звичайно, ні про яку незалежну Україну не йдеться; або ви – наші вороги. Так, як і більшовики. Тобто, якщо ви не розділяєте парадигму «єдіной і нєдєлімой Росії», тоді ми – вороги. Ну, так воно й вийшло.

На Думській площі зустрілися армії. І українці, які туди дісталися першими, вивісили на будинку думи український прапор. А зранку 31 серпня туди ж підійшли білогвардійці, невеликий загін під командуванням такого собі генерала Штакельберга.

Денікін і члени його Особливої ради

Взагалі Києвом з білогвардійського боку заволодів Полтавський загін під командуванням генерала Бредова, а до Думи підійшов Штакельберг. Він підійшов із російським прапором і запропонував галицькому генералу Кравсу такий компроміс: нехай на думі будуть два прапори – український і російський. Це потім назвали «пятикольоровим компромісом» – триколор російський і двоколор український. І деякий час воно так і було. Здавалося, що досягли компромісу і принаймні не стрілятимуть.

Цікаво, що два німці – остзейський барон Штакельберг із білогвардійського боку і австрієць Кравс – із українського (у нього тато – австрієць, а мама – українка), майже напевно, німецькою мовою вирішували українсько-російські відносини на Майдані в центрі Києва!

Карта країн і населення Європи німецького професора історії Дітріха Шефера, 1918 рік

Додаток до карти країн і населення Європи професора Дітріха Шефера, 1918 рік, Німеччина

Вони домовилися, що зараз буде, мовляв, такий собі перехідний період. Ось тут поки що повисять два прапори, а там – побачимо.

Але тут у ситуацію втрутилося більш-менш традиційне українське нетерпіння. Був такий полковник Сальський, командувач Запорізького загону. У цей час, коли компроміс народився, він під’їхав зі своїми козаками на Думську площу, побачив російський прапор і заволав: «Що це таке?! Перед російським прапором парадувати не будемо!». Вони ще на парад збиралися, за інерцією. І ось, запорожці сказали: «Перед російським прапором парадувати не будемо!». І скинули той російський прапор. А це вже не сподобалося білогвардійцям – ми ж бо домовилися! Це треба визнати – домовленість була, але її таки порушили. І білогвардійці почали стріляти.

Почалося збройне протистояння. Тоді генерал Кравс поїхав на Печерськ у будівлю п’ятої гімназії (зараз це транспортний університет на площі Слави) на перемовини до генерала Бредова. Мовляв, у нас же таки спільний ворог, давайте якось розберемося. Генерал Бредов був абсолютно безкомпромісним.

Тоді білогвардійців було десь утричі менше в Києві, ніж українців. Суто військова перевага була на боці українців. Але жорстка і безкомпромісна позиція білогвардійців проти такої аморфної позиції українців – мовляв, не стріляти – ось ця жорсткість перемогла.

Старшини 1-го куреня 6-ї бригади Української Галицької Армії. У першому ряду сидить третій ліворуч Соломон Ляйнберг – колишній командир Жидівського пробоєвого куреня. 17 листопада 1919 року

У галичан був лозунг: «Через Київ на Львів». Їх дійсно більше цікавив Львів. Це природно.

А генерал Бредов тоді на переговорах категорично заявив: «Киев – мать городов русских – никогда не был украинским и не будет!». Така у нього була позиція.

Білогвардійці змусили українців відступити на один денний перехід від Києва, десь на 25-30 кілометрів. Українці зупинилися приблизно в районі Василькова. І так сталося те, що в українській історіографії відомо, як «Київська катастрофа». Ну, а білогвардійці називали це «Визволенням Києва».

Не можна сказати, що сам по собі відступ мав катастрофічні наслідки, радше – психологічні. Для наддніпрянців це була столиця. Для галичан це була хоча і не дуже столиця, але важливий психологічний момент, таке собі підбадьорювання. І коли вони не втримали Київ, хоча, здавалося, він вже у них у руках, це стало психологічним стресом.

Симон Пелюра

І треба зауважити, що цей стрес поглибив протиріччя між двома половинками української армії. Почалися взаємні обвинувачення. Петлюра обвинувачував галичан у тому, що вони не втримали Київ, що вони здалися якомусь там російському генералу. Галичани обвинувачували Петлюру – і небезпідставно – у наказі «Не стріляти». Мовляв, ми ж виконували ваш наказ – що ви хочете від нас?

Відносини між ними погіршилися, і в підсумку це призвело до того, що у листопаді того ж 1919 року Українська Галицька армія перейшла на бік Денікіна, під командування білогвардійців. Денікін пообіцяв, що не буде їх використовувати проти українців, власне, проти Петлюри. Але, хоч би там як, з української точки зору, це, звичайно, була зрада. З галицької точки зору, це був прагматичний крок.

Що цікаво: 100 років тому галичанам було простіше домовитися з росіянами, ніж з поляками.І насправді, зрозуміло чому. Тому що галичани з росіянами тоді не ділили територію. А з поляками вони не могли домовитися, бо поляки претендували на їхню територію.

Диктатор ЗУНР Євген Петрушевич та генерал Мирон Тарнавський в штабі ІІ корпусу Галицької армії. Бердичів, жовтень 1919 рік

Для білогвардійців взяття Києва було такою бічною операцією. Вони були націлені насамперед на Москву. Взявши Київ, вони здебільшого прикривали фланг. Але їхня, скажімо так, антиукраїнська позиція посилилася, бо вони укріпилися у вірі в те, що Київ «никогда не был украинским и не будет».

Нестор Махно

Заради справедливості зазначимо, що дехто з білогвардійців вже в той момент не дуже вірив у загальний успіх, зокрема, в успіх Київської операції. Був такий Михайло Цимерман, діяч загону Бредова, який написав брошуру «Взяття Києва Добровольчою армією», але його колега нарадив йому тут-таки приступити до написання іншої брошури «Віддання Києва Добровольчою армією».

Для білогвардійців це була піррова перемога, бо українці тоді фактично уклали перемир’я з більшовиками і почали війну проти білогвардійців. Може, не було формального перемир’я з більшовиками, але фактично бої в районі Коростеня-Житомира припинилися, а бої почалися… Тоді розгорілося те, що ми зараз називаємо українсько-білогвардійською війною. Взагалі, якщо у вас є спільний противник, треба якось домовлятися. Бо якщо є спільний противник, а ви ще воюєте між собою, нічого хорошого з цього не вийде. А головне – Петлюра підтримав Махна, який вдарив білогвардійцям у тил.