Про те, як голод спустошив українське село, ми знаємо чимало. Однак, як переживав ті часи Київ, столиця України того часу?
Київ, як обласний центр, став притулком для тисяч селян, які рятувалися від голоду. Вони вірили, що в великому місті знайдуть їжу, адже чутки про наявність харчів доносилися звідусіль. Проте, прибувши до Києва, селяни стикалися з суворою реальністю. Місто жило за картковою системою, що означало, що отримати їжу могли лише ті, хто мав спеціальні картки, які видавалися працюючим киянам. Ті, хто не мав роботи в місті, залишалися без будь-яких шансів на виживання.
І мертвих, і живих
Київ того часу перетворився на місце нестерпних страждань. Вулиці міста стали своєрідними кладовищами. Знесилені селяни, які рятувалися від голоду в селах, тисячами стікалися до столиці. Вони лежали прямо на тротуарах, не маючи сил рухатися далі. Найбільше їх було зосереджено в центрі міста, особливо на вулицях Леніна (нині Богдана Хмельницького) та Червоноармійській (Велика Васильківська). Багато хто вже не міг відрізнити живих від мертвих. Міліція, замість того щоб допомагати, відганяла перехожих, стверджуючи, що це просто ледачі, які не хочуть працювати.
Після кожної ночі кількість загиблих зростала. Тіла забирали великими вантажівками і відвозили на цвинтар, де їх скидали у величезні ями. Свідки з жахом описували, як живих людей іноді помилково забирали разом з мертвими. Були випадки, коли люди благали про допомогу, але їхні крики залишалися без відповіді.
Наум Коржавін, очевидець тих жахливих подій, згадував, як його вразила буденність смерті. Він бачив, як вантажівки забирали цілі гори трупів, накриті брезентом. Ця картина назавжди залишилася в його пам’яті.
Харчування киян під час Голодомору
Голодомор 1932-1933 років спустошив всю Україну, і Київ не став винятком. Радянська влада запровадила жорстку систему розподілу продуктів, яка ще більше посилила страждання населення.
Кияни, як і всі мешканці міст, отримували мізерні норми продуктів за картками. Пересічні громадяни могли розраховувати на 300 грамів кукурудзяного хліба та 200 грамів борошна на день – порції, які явно не могли задовольнити потреби організму. Робітники, хоча й мали трохи більші норми (600 грамів хліба та 500 грамів борошна), також відчували гострий дефіцит їжі.
Заводські їдальні, такі як на знаменитому заводі “Арсенал”, стали своєрідними острівцями виживання для багатьох родин. Робітники часто з’їдали лише юшку, а другу страву несли додому, щоб прогодувати дітей. Для інженерів на “Арсеналі” була організована окрема їдальня з кращими умовами харчування. Однак і вони, щоб вижити, забирали частину своєї їжі додому.
Цікаво, що урядовці, партійні функціонери, міліціонери та залізничники мали значно кращі умови харчування. Вони отримували так звані “пайки”, які включали значно більшу кількість продуктів, зокрема м’яса. Така нерівність у розподілі продуктів ще більше підкреслювала жорстокість радянської системи.
Навіть у навчальних закладах, таких як університети та школи, студенти та учні страждали від голоду. У студентських їдальнях їм видавали лише невелику порцію юшки, якої явно не вистачало для задоволення потреби в їжі. Багато студентів втрачали свідомість прямо на лекціях від голоду.
Шкільне харчування та умови навчання під час Голодомору
Навіть у навчальних закладах, які мали б бути оазисом знань і безпеки, діти стикалися з жахливими наслідками голоду. Шкільне харчування, яке зазвичай мало б забезпечувати дітей необхідними поживними речовинами, перетворилося на боротьбу за виживання.
Хоча в деяких школах, наприклад, у 57-й, пропонували гарячі обіди, такі як борщ, пшоняна каша чи гречаний куліш, якість їжі була вкрай низькою. Кухарі, часто самі виснажені голодом і маючи власних дітей, нерідко крали продукти, щоб прогодувати свої сім’ї. Це призводило до того, що діти отримували ще менше їжі, ніж передбачалося.
Незважаючи на мізерні порції та низьку якість їжі, діти намагалися заощадити хоча б невелику частинку їжі, щоб віднести її додому для молодших братів чи сестер. Це свідчить про їхню надзвичайну турботу і самопожертву.
Голод призвів до поширення хвороб. Діти страждали від вошей, що змусило адміністрацію шкіл прийняти рішення про поголовне стриження учнів. Таким чином, усі київські школярі, як хлопчики, так і дівчатка, змушені були ходити з голими головами.
Апогеєм цього жахливого періоду стала епідемія черевного тифу, яка охопила місто. Виснажені голодом організми дітей не могли протистояти інфекції, що призвело до численних смертей.
Комерційний хліб під час Голодомору: символ надії і відчаю
Весна 1933 року принесла нову надію голодуючому населенню: з’явився комерційний хліб. Цей продукт, який можна було придбати за підвищеною ціною без картки, став символом рятування для багатьох. Однак шлях до нього був вистелений стражданнями і небезпеками.
Аби придбати комерційний хліб, люди готові були стояти в чергах цілу ніч. Міліція розганяла черги, але відчайдушні покупці знаходили способи обійти заборони. Вони домовлялися між собою про чергування, ховалися від міліції у дворових проходах і рано-вранці знову збиралися біля магазину.
Черги за хлібом були неймовірно довгими і густими. Люди трималися один за одного, щоб не розійтися. Проте, існувала постійна загроза з боку банд підлітків, які нападали на черги, розривали ланцюг і проникали всередину. Ці молоді злочинці, часто самі голодні і знедолені, були готові на все, аби заробити грошей.
Незважаючи на те, що існувало правило “один буханець в одні руки”, підлітків боялися і часто дозволяли їм купити більше хліба. Цей продукт, який за зовнішнім виглядом нагадував тирсу і міг містити різні домішки, був надзвичайно дорогим і швидко розкуповувався.
Діти та селяни були найбільш вразливими категоріями в цих чергах. Дітей не пускали в чергу через ризик бути задавленими натовпом, а селян виганяли за наказом міліції. Проте, деякі селяни все ж таки добиралися до хліба, але часто їхній організм, ослаблений голодом, не міг переварити таку кількість їжі, що призводило до смерті.
Виживання за будь-яку ціну: ризики та страхи киян
Незважаючи на встановлені застави на околицях Києва, селяни продовжували ризикувати життям, аби потрапити до міста. Оминаючи застави лісами чи берегами річок, вони шукали будь-яку можливість придбати їжу.
На місцевих базарах з’явилася можливість придбати продукти, але за значно завищеними цінами. Однак, навіть висока вартість не гарантувала якості товару. Часто на ринках продавали фальсифіковані продукти, до складу яких додавали неїстівні речовини. Це призводило до отруєнь серед населення.
Особливо підозріло ставилися кияни до продуктів домашнього приготування, таких як студень, пиріжки та вареники. Поширювалися жахливі чутки про те, що для їхнього приготування використовували людське м’ясо, зокрема дитячі частини тіла. Ці страхи, підживлювані загальним страхом і відчаєм, ще більше ускладнювали життя людей.
Торгзіни: ціна виживання
У 1933 році, коли голод охопив більшу частину України, радянська влада розгорнула мережу спеціальних магазинів – Торгзінів. Ці магазини, що були розраховані на обслуговування іноземців, стали своєрідним рятунком для багатьох голодуючих киян.
Полки Торгзінів ломилися від різноманітних продуктів: ковбаси, шинки, масло, борошно, цукор та інші товари, які були дефіцитом для звичайного населення. Однак, придбати їх можна було не за радянські рублі, а лише за іноземну валюту або дорогоцінності.
Кияни, виснажені голодом, юрмилися біля вітрин Торгзінів, сподіваючись знайти порятунок. Багато хто віддавав свої останні цінності: золоті прикраси, срібний посуд, навіть сімейні реліквії, аби отримати хоч трохи їжі. Приймальники в Торгзінах оцінювали дорогоцінності за безцінь, часто недооцінюючи їхню реальну вартість.
За здані коштовності видавали спеціальні товарні ордери, які можна було обміняти на продукти. Однак, ці ордери мали обмежений термін дії і могли бути використані лише в тому місті, де їх отримали.
Торгівля ордерами стала окремим явищем. Їх активно скуповували на чорному ринку, де один торгзінівський рубль міг обміняти на 55-60 радянських. Однак, такі операції були незаконними і каралися ув’язненням.
Незважаючи на всі ризики і обмеження, Торгзіни допомогли багатьом киянам вижити в той страшний час. Звичайно, ці магазини не могли вирішити проблему голоду в масштабах країни, але для окремих людей вони стали останньою надією.
